Читати книгу - "Левине серце"

писаннями… Одним словом… Краще згодитися з фейлетоном…

— Згодитися? — підстрибнув, незважаючи на свій похилий вік, Зновобрать. — Та ніколи в світі!

— Згодитися не з усім. Про жнива, про ферми, про кількість колгоспників на весіллі — це все напишіть, як воно було. А от щодо назви села скажіть, що газета виступила правильно. Бо куди воно годиться називати десятки населених пунктів однаковими словами? Чи вже така бідна наша мова? Чи така зубожіла фантазія? Чи таке нецікаве та обмежене життя? Тому, мовляв, обговоривши фейлетон і визнавши… Згодилися з тим, що назву села вибрано не зовсім вдало, і вирішили перейменувати наше село…

— Перейменувати?

— Ну, раз фейлетон і така паралель Світлоярськ — Гульбоярськ. Тепер усі шпинятимуть.

— А точно ж — шпинятимуть. То як же перейменувати?

— Ну… Газета хотіла посміятися з вас, а ви посмійтеся з газети.

— Посміятися?

— Це так, до слова. А назву… Чому б вам не назвати село Веселоярськ?

— Весело… Та ви шуткуєте? Хто ж дозволить? Веселоярськ?

— Мені здається: звучить.

— Веселоярськ? А звучить, кажеться-говориться. Народ у нас веселий, життя веселе — чом би й не Веселоярськ? А тільки ж чи дозволять перейменувати?

— Якщо ваші трудівники висловлять побажання… Тоді готуйте пропозицію офіціально — і прямо в столицю. Я спробую допомогти.

— Поможете? В столиці?

64

Змінити назву села — це не те, що, скажімо, перейменувати колгоспного бичка. Автор збагнув усю глибину своєї легковажності лише тоді, коли дядько Зновобрать прибув до столиці з відповідними повноваженнями своїх односільчан, з усіма вірчими грамотами, з добрячим шматярою сала завтовшки в долоню, з полив’яним макотертиком, у якому, залиті застиглим смальцем, спочивали рум’яні ковбаси, зроблені циганкою Олелею, і з обплетеним лозою бутлем, заткнутим товстелезним качаном гібридної кукурудзи, щоб не видихався славетний продукт Вусті-Чухалки. Переляканий автор став белькотати, що він хабарів не бере, але доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, присутній при цьому поклонінні доброго волхва Зновобрать, досить авторитетно пояснив, що в даному випадку йдеться не про хабарі, а про дари, від дарунків же відмовляються тільки люди щонайчерствіші, попросту дурні.

Тоді втрьох поїхали до відповідної установи, опинилися в щонайважливішій приймальні, зайняли чергу за надзвичайно поважними людьми, кожен з яких, перш ніж увійти у високі двері, підбігав до великого столу в кутку, заставленого пляшками з боржомом, і квапливо випивав кілька ковтків води.

— Чого вони ото? — поцікавився Зновобрать.

— Хвилювання, — пояснив Кнурець. — Тут кожен думає тільки одне: дадуть чи не дадуть?

— Ага, і ото в роті сохне, — здогадався Зновобрать. — В мене теж починає…

— Налягайте на прецеденти, — порадив Кнурець, бо ми з ним виступали тільки в ролі радників і тільки тут, у приймальні. Далі йти не могли, бо не були для Світлоярська юридичними особами.

— А що це таке? — не збагнув Зновобрать.

— Прецедент — це те, що вже було. В законодавчих діях — це найголовніше. Коли засумніваються, ви відразу: перейменування вже були, і не раз. І не міста, не вулиці, бо це всі й так знають, а села. Наприклад, Гамільтон на Одещині стало Садібне, Кантакузівка на Миколаївщині — Прибужани, Голе на Київщині — Зоряне, Карфаген біля Артемівська — Володимирівка. Ну і так далі.

— Звідки ти це все знаєш? — здивувався автор, хоч мав би вже звикнути до неймовірної ерудиції Варфоломія Кнурця.

— Ет, — відмахнувся той, — не грає ролі. В даному випадку я навіть не тривожив богів семантики й перейменувань. Довідався про все з книжечки для дітей молодшого і середнього віку.

Тут до нас несміливо підсів ще якийсь чоловік, прищулений, ніби аж засоромлений. Мовляв, усі тут скромні, а я найскромніший. Автор одразу впізнав скромного чоловіка, бо то був дамаський письменник (мав дачу в придніпровському селі Дамаськи).

— Привіт! — гукнув автор.

— Привіт, — без великої охоти відповів дамаський письменник.

— Ти чого тут? — спитав автор.

— Та чого? Для колгоспу. Все для колгоспу. Не те, що ви.

І він ніби аж скривився, щоб показати свою несхожість з такими, як автор. Бо хто вони? Писарі, писаки, писуни. А він серед колгоспників письменник, а серед письменників колгоспник. Слухняне телятко дві матки ссе.

— Канавокопач для колгоспу хочу випросити. Торік бульдозер просив.

— Випросив?

— Не дали. Сказали: не моє діло. Є централізоване постачання. А ви?

— Ми щодо перейменування. Оце голова сільради. А це ми з доктором Кнурцем. Як консультанти. Село звалося Світлоярськ.

— Банально.

— Хочемо перейменувати на Веселоярськ.

— Ще банальніше, — скривився дамаський письменник.

Зновобрать заїло.

— А ваше ж, кажеться-говориться, як? Щось я недочув.

— Дамаськи.

— Оце б перейменувати — аж кричить.

— Та ви що! Моє село — від Дамаска. Є таке місто в Сірії, йому три тисячі років. Кажуть, може, наше Дамаське заснували ще фінікійські купці з Дамаска. Пливли Дніпром, висадилися на високому березі й заснували село.

— Ото їм нічого було робити, — засміявся Зновобрать. — Була, мабуть, там колись яка-небудь пришелепувата Домашка, ото й назвали хутірець. Попадеш, чоловіче, отуди за двері — проси не канавокопач, а перейменувати село. Назви його хоч Телятівкою або Молочнофермівкою — і то веселіше. А канавокопача тобі не дадуть. Там нічого не дають, кажеться-говориться, бо всі он вибігають та тільки боржом дармовий хлепчуть…

Ми досиділися, і дядько Зновобрать, забувши ковтнути боржому, пішов за високі двері. Був він там так довго, що дамаський письменник не витерпів.

— Я, мабуть, піду, — сказав він, підводячись, — бо однаково канавокопача не дадуть. Мені головне — тут посидіти, щоб я міг у колгоспі доповісти. Хто б оце з письменників став добиватися для колгоспу канавокопача? Вони тільки про видання та перевидання, а я тут бач…

І він огинці посунув до виходу. А Зновобрать з’явився перед нами урочистий і гордий і показав папір, де значилося: «З метою усунення небажаної одноманітності в назвах населених пунктів погодитися з пропозицією трудящих села Світлоярськ про перейменування його на Веселоярськ. Віднині…»

65

Віднині всі подальші події відбуватимуться у Веселоярську. А хіба ж це не чудасія — з глибини Карпового Яру вискочити в Світлоярськ, а тоді опинитися у Веселоярську?

66

Тут би мав закінчитися цей недоладний роман, але він тільки починається, бо хоч у Веселоярську й настало безкоття, але не бездівчаття. І в роман на повних вітрилах упливає Дашунька. Дашуньки ж не могло бути без тітки Ялосовети, як не буває яйця без курки. Зрівнювати Дашуньку з яйцем, а тітку Ялосовету з куркою? Але що таке порівняння? Це прийом, який застосовується для більшої наочності й переконливості. Ми, наприклад, не порівнюємо діда Утюжка з мармуровим зображенням грецького бога Зевса, що зберігається у Варшавському державному