Читати книгу - "Королева пустелі"

ночі: «Опівночі ми на декілька хвилин відклали роботу, побажали одна одній, щоб наступний рік був кращим за попередній, і з’їли декілька шоколадок».

О 8:15 ранку Ґертруда повернулася до офісу, і до 12:30 вся робота була виконана. Міс Белл узяла службовий автомобіль й особисто повернула списки та листи. Майор Варе був приємно вражений і незабаром навідався до їхнього відділення. Він довго розмовляв з Ґертрудою, після чого пообіцяв, що в майбутньому надсилатиме їй усі деталі, які лишень зможе зібрати. Крім того, у січні Сесіл уперше надіслав щомісячний список військового міністерства з даними про зниклих безвісти бійців, щоб Ґертруда його прокоментувала. «У списку було повно помилок, деякі імена були зайві, деяких не вистачало», — написала вона в листі до Чирола. Оскільки відділення з питань поранених і зниклих безвісти було більш обізнаним з цього питання, ніж військове міністерство, у відповідь Ґертруда запропонувала залишити цю роботу на неї.

Однак, незважаючи на свою безмежну працездатність, Ґертруда була виснаженою. Тепер, коли Моріс воював на фронті, а Дік схилявся до того, щоб повернутися в зону бойових дій, вона всіма силами намагалася протистояти депресії. Жахлива погода перетворилася на метафору постійної кровотечі життя та марного стану війни. У листі до Чирола Ґертруда зізналася у своїй пригніченості, що було зовсім на неї не схоже: «Я почуваюся стомленою... я перебуваю занадто близько до того страхітливого борсання у грязюці. Пекельна країна, затоплена водою... неможливо рухатися через усю цю грязюку».

Оскільки кількість поранених і зниклих безвісти постійно зростала, військове міністерство перекинуло велику кількість своїх обов’язків на відділення Червоного Хреста в Булоні. Ґертруда працювала не покладаючи рук, і тепер у ті її умілі руки стікалася вся робота. Вона попросила доручити їй відповідати на запити, у відповідь на які потрібно було інформувати сім’ї про смерть їхніх близьких; досі цим займалась Організація Червоного Хреста; і її прохання задовольнили. Ґертрудина манера гостро суперечила страхітливій Формі Б101-82, наданій військовим міністерством:

«Пані,

Моїм гірким обов’язком є сповістити Вас про те, що сьогодні з військового міністерства надійшло повідомлення про смерть Номера 15296 Рядового Дж. Д. Вільямса в незазначеному місці 13 листопада 1915 року. Причина смерті: убитий в бою».

«Телеграма страху» була ще стислішою:

«З глибокою скорботою повідомляємо, що Е. Р. Кук, британський стрілець-гранатометник, був убитий у бою 26 квітня. Лорд Кітченер висловлює свої співчуття.

Секретар Військового міністерства».

Ґертруда з усіх сил намагалася передати це повідомлення якомога м’якше і співчутливіше. Спрацювавши цією тужливою роботою свою друкарську машинку, у нагороду вона отримала нову модель. У рапорті Об’єднаної військової комісії Ґертрудиній праці віддали належне, щоправда, не називаючи її імені, і описали запропонований підхід:

«Формальні шаблони та методи слід за можливості відкинути, щоб таким чином кожен, хто робить запит, міг відчути, що його чи її справу було вирішено з беззаперечним особистим інтересом... і вже неодноразово було підтверджено, що зусилля, витрачені на переконання сімей у тому, що за їхнім запитом проводили масштабні й кропіткі пошуки, не були марними».

Дванадцятого січня Ґертруда написала Чиролу:

«Вони поклали на мене ведення всієї кореспонденції: Париж, Булонь і Руан. І я цьому рада, тому що форма, в якій ми повідомляємо страшні новини — а здебільшого ми лише їх і повідомляємо — має велике значення, і коли мені доводиться це робити, я принаймні усвідомлюю, скільки страждання принесе ця телеграма... я сиджу наодинці сама з собою й думаю про тих бідолашних людей, чию долю так болісно переживаю.

Листи, які я щодня отримую і на які відповідаю, розривають моє серце. У будь-якому разі, навіть якщо ми можемо сповістити цим людям бодай якісь незначні вісті, — це вже добре; мені здається, їх тішить думка про те, що щось робиться для того, аби довідатися про долю їхніх близьких. Дуже часто я сама знаю, що в їхньому випадку немає жодної надії, і тоді мушу відповідати їм так м’яко, як лишень можу, обачно приховуючи жахливі деталі, які мені відомі. І таке мені доводиться робити щодня».

І от тепер, коли Ґертруда перебувала в стані глибокої зневіри, вона отримала листа, який змусив її повернутися назад до життя. Дік написав, що повертається до Лондона.

Вона має чекати від нього повідомлення, після якого може їхати його зустрічати.

Її колеги остовпіли: начальниця, яка ніколи не брала вихідних, яка рідко йшла на обідню перерву й ніколи не залишала офіс із закінченням робочого дня, раптом зникла без жодного пояснення.

Чотири ночі і три дні Ґертруда провела з коханим чоловіком перш ніж він вирушив до Галліполі. Вона знала, що може більше ніколи його не побачити. Після Дікового від’їзду Ґертруда сіла на фолкстонський пароплав, що йшов до Булоні; так важко на серці їй ще ніколи не було. Будучи й без того пригніченою, вона починала один з найпохмуріших етапів свого життя.

Іноді, сидячи за своїм столом у порожньому будинку пізно ввечері біля повної попільнички та баночки з весняними квітами далекого сонячного світу, вона клала голову на руки й плакала. У кожному списку поранених і зниклих безвісти тепер могло з’явитися ім’я Діка чи Моріса. Ґертруда була впевнена, що більше ніколи не знатиме щастя. Відтоді в її листах додому звучить нотка болю:

«Моя робота триває — безперервна, всеохопна і така тужлива, що часом я її ледве витримую. Таке враження, що через мої руки проходить найбільш сокровенне досьє війни. Розповіді, які я довідуюся, неможливо забути; цифри, які в них фігурують, закарбовуються у моїх думках; а їхні слова гучно дзвенять у вухах. Які втрати, яка скорбота!

Ми ось так сидимо, а наше життя витікає, наче вода. Зараз перебувати на фронті — це щось фантастичне: бійці в окопах по коліна в воді, грязюка непрохідна. Вони грузнуть у ній аж до колін, аж до стегон. Коли вони лягають на голу землю, щоб стріляти, у них нічого не виходить, тому що їхні лікті вгрузають у багнюку по самі зап’ястя. Половина бійців, які лежать у госпіталях, потрапили туди через ревматизм або відмороження. Солдати сидять в окопах по двадцять один день, а часом і по тридцять шість — ви лишень подумайте!».

У зливу прогулюючись набережною, Ґертруда все думала про солдатів, вкинутих у цю війну, адже кожен з них був чиїмось коханим, братом, чоловіком чи сином. Вона, напевно, замислилися про свій ранній ентузіазм з приводу війни і про можливу долю тих юних йоркширців, яких закликала добровільно йти на фронт. За три місяці перебування