Читати книгу - "Королева пустелі"

в Булоні Ґертруді вдалося настільки добре пізнати окопну війну, як це могли зробити лише одиниці з тих, хто сам не був на фронті. Щодня Ґертруді вчувалися мінометні обстріли, які були лише початком атаки піхоти; вона бачила, як люди вибігали з окопів, а тоді пірнали у вирви від снарядів і встановлювали свої кулемети тимчасом як ще три чи чотири хвилі солдатів вискакували з окопів за ними й рухалися в напрямку німецької лінії оборони. Вона бачила, як вояки спокійним темпом бігли вперед, а тоді спалахували сигнальні ракети і лінія солдатів розсіювалася шквалом мінометного вогню з боку німецьких військ. Бачила тіла, які підкидало в повітря; кінцівки, що розліталися на всі боки. Бачила солдатів, які нерухомо падали на землю, і чула крики поранених, які билися в агонії. Бачила, як щойно розірвана лінія перегруповувалась і короткими перебіжками солдати проривалися вперед, поки не опинялися прямо перед траншеями німців. Вона чула, як викрикували накази й пронизливі вигуки, чула вибухи гранат і кулеметні постріли, і стогін та крик тих британців, які з усієї тієї лінії наступу залишилися живими, яких тепер знову відганяли назад. Мертві, поранені, зниклі безвісти — усі вони, разом з усією тією грязюкою і кров’ю, зменшені до одного слова зі списку на столі в Булоні. 2 лютого Ґертруда написала листа Чиролу: «Вони підрахували, що середній період перебування офіцера на фронті до моменту, коли він отримає поранення, становить один місяць... Захоплення, втрата і знову захоплення траншеї — ось до чого все зводиться; а в результаті за останні 6 тижнів було згублено 4000 життів. Гірка втрата».

Двадцять четвертого квітня Морісові вдалося відзначитися на фронті. Він, підполковник полку Ґрін-Говардс, відіграв ключову роль у нападі на селище Фортуїн, вище бельгійського кордону на північний захід від міста Лілль, де німці зуміли прорвати лінію оборони. Коли підполковник Г. X. Шоу, який командував четвертим батальйоном Східно-Йоркширського полку був убитий, Моріс, який бився з ним пліч-о-пліч, узяв на себе командування двома батальйонами і напав на німців, відтіснивши їх назад більш ніж на півтора кілометра. Наступного року, у березні, його поранили; через подальшу операцію йому знадобилося чимало часу на реабілітацію, однак за декілька тижнів він знову повернувся на фронт. У червні 1917 року його знову демобілізували — він майже повністю оглух.

Британська спільнота масштабно приховувала правдиву кількість втрат, тимчасом як Ґертруда бачила перед собою чітку картину реальності й лицемірства, яке продовжувала поширювати влада. Ґертруда знала, що, виконуючи накази штабних офіцерів, які самі, можливо, ніколи не бували на фронті, цілі батальйони до останнього бійця можуть бути розбиті лише за один день. Ґертруда була ще занадто лояльною, щоб відкрито висловити своє розчарування в уряді та у владі загалом. Однак це сформувало настрій, який вона пронесе до самої старості. «Піррова перемога в Нев-Шапель як ніколи чітко показала, що ми не в змозі прорвати лінію оборони. Чому ж вони приховують справжню кількість втрат — я не розумію. Вона сягає близько 20 тисяч; натомість з боку німецької армії — від 8 до 10 тисяч».

Наприкінці березня Ґертруда повернулася до Лондона. Там Сесіл створив нове відділення поранених і зниклих безвісти на вулиці Пелл-Мелл у зв’язку з надзвичайно великою кількістю незареєстрованих солдатів, які лікувалися в госпіталях по всій країні. Головний офіс мав стати центром обміну інформацією для всіх запитів від сімей, направляючи їх до потрібного відділення Червоного Хреста за кордон, включно з південно-східним фронтом. Відтепер мав існувати центральний реєстр, центральна точка збору інформації з усіх джерел і єдиний офіс, звідки надсилатимуть відповіді сім’ям військових. Не було жодної причини, чому не відкривати центральне управління саме в Лондоні, крім однієї: жінка, яка керувала всією системою, працювала в Булоні. Спостерігаючи те, чого Ґертруді вдалося досягти у Франції, Сесіл сказав, що їй потрібно взятися за управління новим офісом. У її розпорядженні мав бути штат з двадцяти осіб, плюс чотири друкарки, і сам він завжди був би порад в одному відділенні, тож Ґертруда в будь-яку хвилину могла б звертатися для обговорення певних питань чи просто за порадою.

Її останній лист з Булоні адресований Флоренс. Усі її думки зайняті Діком і роботою: вона почувалася надто стомленою для якогось громадського життя. «Нікому не кажіть, що я приїжджаю. У мене зовсім не буде часу, і я не хочу, щоб мене хтось турбував».

Принаймні це були якісь зміни. Ґертруда залишила брудний і дискомфортний Булонь і тепер жила на Слоун-стріт, 95 під наглядом своєї відданої Марі Делер. Вона прогулювалася Гайд-Парком чотири рази на день, ідучи на обід і повертаючись назад на Арлінґтон-стріт, куди згодом переїхало нове розширене відділення. Фізичні навантаження й незвичний домашній затишок злегка поліпшили її духовне самопочуття; однак безлад, який панував у новому відділенні, не міг зрівнятися навіть з тим, з яким вона стикнулася в Булоні. До Ґертруди повернулося її старе почуття гумору, завдяки чому листи до Чирола стали дещо світлішими:

«Мені подобається лорд Роберт. Він нагадує дуже великого ельфа, а ельфи, як відомо усім читачам казок, чудові колеги у важкій роботі... Хоча насправді ця робота розрахована на Геркулеса. Досі я не усвідомлювала, що насправді означає хаос.

Я нікуди не ходжу і нікого не бачу, сиджу в офісі з 9-ї ранку до 7-ї вечора... У моєму розпорядженні 20 жінок, 4 друкарки (їх і близько не вистачає) і 2 бойскаути — невичерпні джерела нашого веселого настрою».

Незважаючи на вражаючу кількість годин, яку Ґертруда щодня проводила за роботою, вона всіма силами намагалася залишатися мужньою і в доброму гуморі, хоч від якого б стресу насправді не потерпала. Перебуваючи під сильним тиском, вона залишалася люб’язною, принаймні зі своєю сім’єю. Та тепер її життя добігло кінця...

Те, чого вона так боялася, справдилось: Ґертруда дізналася, що Дік героїчно загинув у Галліполі. Її сестра Моллі написала: «Це поставило хрест на її житті — тепер у неї не було жодної причини продовжувати робити все те, що досі її цікавило».

Якийсь час Ґертруду ніхто не бачив, а тоді вона повернулася на роботу блідою та змарнілою. Ґертруда завжди працювала наполегливіше й довше за будь-кого іншого, а тепер робота стала єдиним, що залишилося в її житті. «Під кінець тижня я почуваюся дуже виснаженою. Та спокійний недільний день в офісі допомагає відновити сили».

Даремно Флоренс намагалася вмовити пасербицю відпочити, боячись наслідків, які могло спровокувати поєднання особистої трагедії з жорстким навантаженням роботою. Найлютіший в її житті удар розчавив Ґертрудине почуття гумору й