Читати книгу - "Тринадцята легенда"

пасма я обстригла; ті ріденькі жмути, що тулилися тепер до голови міс Вінтер, були зовсім сиві, майже білі.

Я зняла рушника і здмухнула обрізки волосся з її шиї.

— Дайте мені дзеркальце, — сказала Віда Вінтер.

Я подала їй люстерко.

З підстриженим волоссям міс Вінтер стала схожа на сивоголову дитину.

Вона незмигно дивилася у дзеркальце. Зустрівши власний погляд — тверезий, оцінний, відвертий, — письменниця довго-довго до себе приглядалася. Потім поклала люстерко на стіл склом донизу.

— Саме так я й хотіла. Спасибі вам, Марґарет.

Я пішла від неї, а коли повернулася до своєї кімнати, то замислилася про отого Амброса. Амброс і Аделіна?.. Амброс і Еммеліна?.. І раптом мені пригадався Аврелій, знайда, вдягнений у старомодну одежинку і запханий у торбину; пригадалася мені його ложечка у формі ангела і шматок сторінки з «Джейн Ейр». Я довго про все це думала, але так ні до чого і не додумалася.

Утім, дещо таки виринуло з далеких закутків моєї пам'яті. Я згадала слова Аврелія: «Хтось би взяв і просто розповів мені правду!». І до мене долетіло відлуння: «Розкажіть мені правду».

Хлопчина у брунатному костюмі. Тепер зрозуміло, чому в архіві «Бенбері Геральд» не збереглося того інтерв'ю, по яке приїздив до Йоркширу молодий репортер.

Бо то був зовсім не репортер.

То був Аврелій.

Дощ і тістечко

Наступного дня дощ розбудив мене: сьогодні, сьогодні, сьогодні… Це був заупокійний дзвін, який лише я могла чути. Здавалося, сутінки проникли мені в душу; я відчувала якусь вселенську втому і нудьгу. День мого народження. День моєї смерті.

Джудіт принесла на таці зі сніданком поштову вітальну картку від мого батька. На картці, як завжди, квіти, пишномовне поздоровлення і приписка. Батько сподівався, що у мене все гаразд. У нього теж усе гаразд. Роздобув для мене кілька книжок. Може, надіслати їх мені? Мати картку не підписала; за них обох підписався батько.

З любов'ю — від тата і мами.

Усе це неправда. Я знала це, батько теж це знав, але що ми могли змінити?..

Прийшла Джудіт.

— Міс Вінтер питається, чи не можна зараз…

Я заткнула картку під подушку, перш ніж служниця встигла її помітити.

— Можна, саме зараз можна, — відказала я, беручи олівець і записник.

— Ви добре виспалися? — поцікавилася міс Вінтер і додала: — Ви дуже бліда. Ви мало їсте.

— Я почуваюся добре, — запевнила я її, хоча почувалася я погано.

Увесь ранок я намагалася перебороти відчуття, ніби випадкові рештки однієї реальності намагаються крізь тріщини просочитися в реальність іншу. Таке враження часто виникає, коли ви починаєте читати нову книжку, щойно закривши попередню. Прочитаний твір відкладено, але його ідеї, теми, а подекуди й персонажі ще живуть у вашій свідомості, навіть у складках вашого одягу… Тож коли ви розгортаєте нову книжку, вони певний час іще залишаються з вами.

Отак було і цього разу. Цілий день на мене полювали різноманітні думки, спогади, почуття, випадкові і незв'язні уривки мого власного життя. Вони відволікали мене і заважали зосередитися на історії міс Вінтер.

Письменниця почала була щось розповідати, але зненацька перервалася й запитала:

— Ви мене слухаєте, міс Лі?

Від несподіванки я аж сіпнулася, виринула зі своїх фантазій і стала похапцем шукати відповідь. Слухала я її чи ні? Бозна. Саме тієї миті я навряд чи змогла б відразу переповісти те, про що вона щойно говорила, хоча я не мала сумніву, що десь у далекому куточку моєї пам'яті все це ретельно фіксується. Але коли Віда Вінтер своїм запитанням виштовхнула мене з марева спогадів, я перебувала у такій собі нічийній землі, у точці між точками. Поки ми дрімаємо на нейтральній смузі з непевним виразом обличчя, який сторонньому може здатися байдужним, наш розум демонструє здатність до найнеймовірнішого і викидає всілякі коники.

Розгубившись і не знаючи, що сказати, я довго дивилася на міс Вінтер, широко розкривши очі, а тим часом вона, помітно дратуючись, дедалі втрачала терпіння. Нарешті я вхопилася за першу більш-менш зв'язну фразу, яка спала мені на думку.

— А ви коли-небудь мали дитину, міс Вінтер?

— Господи Ісусе, оце так питаннячко! Звісно, що ні. Дівчинко, ви що, з глузду з'їхали?

— А Еммеліна?

— Ми ж із вами домовлялися! Ніяких забігань наперед! Жодних запитань!

Змінивши вираз обличчя на менш суворий, письменниця нахилилася і, вивчаючи мене поглядом, турботливо спитала:

— Ви часом не захворіли?

— Та начебто ні.

— Не знаю, але мені здається, що у вас неробочий настрій.

Це означало, що інтерв'ю закінчено.

Повернувшись до себе, я цілу годину нудилася, не знаючи, що робити, не відаючи, куди подітися від самої себе. Сіла була за стіл, узяла олівець, але настрою писати не було. Відчувши, що змерзла, пішла підкрутити обігрівач; трохи згодом мені стало жарко, і я скинула джемпер. Хотілося поніжитися у ванні, але гарячої води не було. Заварила какао, але всипала у нього забагато цукру — вийшов нудотно-солодкий. Може, книжку почитати? А який сенс? Он у бібліотеці всі полиці книжками заставлено. Мертві слова. Не дадуть вони мені ніякої розради, ніякої втіхи.

Вітер жбурнув у вікно жменю дощових крапель, і серце моє тьохнуло. Надвір! Ось куди мені зараз потрібно! І не просто до парку, а кудись далеко-далеко. Зараз. Негайно. Ген аж до мохових боліт.

Головна брама завжди замкнена, я це знала, але не мала ані найменшого, бажання просити Моріса відімкнути її. Натомість вирушила через парк до найвіддаленішої від будинку місцинки. Там були двері у стіні. Вони заросли плющем, і їх уже давно ніхто не відчиняв, тому мені довелося докласти чимало зусиль, розсуваючи зарості в пошуках клямки. Коли я потягла двері на себе і вони таки розчинилися, за ними виявилися ще густіші зарості плюща, крізь які я насилу пролізла, вибравшись з них геть розпатланою.

Раніш я вважала, що мені подобається дощ, але виявилося, що я погано його знаю. Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом'якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф'янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.

З днем народження!

У крамниці батько зазвичай діставав із — під столу мій подарунок, коли я спускалася вниз. Найчастіше подарунком була книжка чи декілька книжок, придбаних на аукціоні і підкладених до мого дня народження. Утім, це могла бути платівка, парфуми, картина… Удень, коли меншало роботи, батько загортав подарунок у папір, упіймавши момент, коли я виходила