Читати книгу - "Виховання почуттів"

собі волосся помадою; за ширмою два гравці взялися до карт; Юссоне кивнув Фредерікові на якогось суб'єкта, що, опершись ліктем на балконні перила, курив люльку. Шаленство зростало, без угаву дзвеніли скалки фарфору й кришталю, що, падаючи, звучали, немов клавіші гармоніки.

Згодом безумство набуло й зовсім похмурого характеру. Непристойна цікавість спонукала нишпорити по всіх закапелках, витягувати всі шухляди. Каторжники запускали руки в постелі принцес, валялися на них, утішаючись хоча б тим, якщо не вдалося зґвалтувати королівен. Інші, іще жахливіші з вигляду, мовчки повсюдно шастали, шукаючи, що б його вкрасти; але люду збилося надто багато. Крізь дверні отвори в анфіладі зал серед позолоти й хмар куряви виднілася темна людська маса. Всі важко дихали; дедалі жара ставала задушливіша; приятелі, боячись, як би не задихнутися, вийшли.

В передпокої, на купі одягу, вдаючи статую Свободи, стояла якась повія, непорушна, страшна, з витріщеними очима.

Ледве вони вибрались надвір, як назустріч їм показався загін муніципальних гвардійців у шинелях, що, поскидавши свої поліційні шапки, оголивши при цьому трохи облисілі вже голови, дуже низько вклонилися народові. Бачачи таку шану до себе, переможці в лахманах запишалися. Юссоне й Фредерік також відчули певне вдоволення.

Запал підбадьорив їх. Вони вернулися до Пале-Рояля. Перед вулицею Фроманто лежали скидані на солому трупи солдатів. Обидва пройшли мимо спокійнісінько, навіть горді з такої незворушності.

В палаці було повно народу. На внутрішнім дворі палало сім багать. Через вікна викидали роялі, комоди, настінні годинники. Пожежні помпи метали воду до самих дахів. Одчайдухи намагалися шаблями перетяти шланги. Фредерік почав умовляти якогось студента Політехнічної школи перешкодити цьому. Студент не зрозумів, він мав вигляд цілковитого дурня. Довкола, в обох галереях, чернь, здобувши винні льохи, пиячила до нестями. Вино лилося струмками, мочило ноги, вуличні хлопчаки пили із денець пляшок і, хитаючись, галасували на все горло.

— Ходімо звідсіль, — сказав Юссоне, — цей набрід збуджує в мене огиду.

Вздовж усієї Орлеанської галереї на матрацах, розстелених долі, лежали поранені, замість ковдр понакривані пурпуровими гардинами; городяночки з сусіднього кварталу приносили пораненим бульйон та білизну.

— Хай там що, — сказав Фредерік, — а як на мене, то народ чудовий!

У великому вестибюлі нуртували охижіли юрби, що поривалися на горішні поверхи, прагнучи зруйнувати геть усе дощенту; національні гвардійці, котрі стояли на сходах, силкувалися зупинити їх. Найхоробрішим виявився стрілець без шапки, із розкуйовдженою чуприною, в подраному шкіряному спорядженні. Його сорочка здулася між поясом і курткою; він разом із іншими розлючено відбивався. Гостроокий Юссоне здалеку впізнав Арну.

Нарешті вони дісталися до саду Тюїльрі, щоб на волі віддихатись. Вони посідали на лаву і просиділи кілька хвилин із заплющеними очима, такі приголомшені, що не мали сил говорити. Перехожі розмовляли між собою. Герцогиню Орлеанську призначено на регентшу; всьому був край, і відчувалося те особливе заспокоєння, яке настає по швидкій розв'язці, як раптом у кожній мансарді палацу показалися в вікнах слуги, що шматували на собі лівреї. Вони шпурляли їх у сад на знак зречення. Народ освистав їх. Вони поховалися.

Увагу Юссоне й Фредеріка привернув до себе високий парубок, що швидко простував алеєю із рушницею на плечі. Червону блузу в поясі стягував патронташ; лоб його під картузом був пов'язаний хустиною. Він повернув голову. То був Дюссардьє; він кинувся їм в обійми.

— О! Яке щастя, мої любі! — Він так задихався від знемоги й радощів, що більше не мав сили щось сказати.

Дві доби він був на ногах. Він споруджував барикади в Латинському кварталі, бився на вулиці Рамбюто, врятував трьох драгунів, увійшов у Тюїльрі з загоном Дюнуайє, тоді подався в палату, по тому — до Ратуші.

— Я оце звідтіля! Все йде гаразд! Народ тріумфує! Робітники обнімаються з буржуа! О, знали б ви, що я бачив! Які прекрасні люди! Як це чудово! — І, не помітивши, що вони беззбройні, додав: — Я був певен, що зустріну вас тут! Тяжкі були хвилини, ну, та дарма! — По щоці в нього скотилася краплина крові, й на запитання друзів він одмахнувся: — Хе, дурниця, багнетом дряпнули!

— Однак потрібно з цим щось робити.

— Та ну! Я здоровий! Що та дряпина? Республіку проголошено! Тепер настане благодать! Ось журналісти казали при мені, що буде визволено Польщу й Італію! Королям уже край! Ви розумієте? Воля всьому світові! Воля всьому світові!

І, обвівши поглядом обрій, він із переможним виглядом підняв руки. Але по терасі вздовж берега довгою низкою бігли люди.

— О! Прокляття! Я й забув! Вони ж і досі втримують форти! Мені потрібно туди! Прощайте! — Він оглянувся й гукнув до них, розмахуючи рушницею: — Хай живе республіка!

З палацових димарів шугали величезні клуби чорного диму, несучи з собою іскри. Калатання дзвонів удалині здавалося беканням наляканих овець. Праворуч і ліворуч — повсюди переможці розряджали свої рушниці. Фредерік, хоч і не був войовничої вдачі, відчув, як у ньому клекоче галльська кров. Йому передавався магнетизм збудженого натовпу. Він із насолодою вдихав грозове повітря, насичене запахом пороху, і тремтів од напливу безмірної любові, од високої всеосяжної ніжності, ніби серце всього народу забилося в його грудях.

Юссоне, позіхаючи, мовив:

— Мабуть, пора йти оповіщати населення!

Фредерік пішов із ним у редакцію його газети, що містилася на Біржовій площі, і заходився складати для газети в Труа звіт про події — справжній літературний твір у ліричному ключі, який підписав своїм прізвищем. Потім вони разом пообідали в ресторані. Юссоне був задуманий; ексцентричність революції перевершувала його власне навіженство.

Після кафе, коли вони подалися в Ратушу, щоб узнати новини, його природжене бешкетництво взяло гору. Він, як сарна, перестрибував барикади і відповідав вартовим патріотичними жартами.

При світлі смолоскипів вони почули, як проголошують тимчасовий уряд. Нарешті, опівночі, Фредерік, падаючи з ніг від утоми, вернувся додому.

— Ну то як, — спитав він свого лакея, що роздягав його, — ти задоволений?

— Авжеж, звісно, пане! Тільки не подобається мені, коли народ отак розперізується!

Прокинувшись другого дня вранці, Фредерік подумав про Делор'є. Він подався до нього. Адвокат щойно виїхав — його призначено на комісара в провінцію. Напередодні ввечері він, прибувши до Ледрю-Роллена, доти набридав йому проханнями від імені вищих шкіл, доки не вирвав собі місце, домігшись призначення. Зрештою, як сказав воротар, адвокат наступного тижня мав написати, повідомити свою адресу.

По тому Фредерік пішов навідати Капітаншу. Вона зустріла його холодно, ображена тим, що він покинув її саму. Гнів її розвіявся, коли він запевнив її, що мир буде відновлено. Тепер усе вже вляглося, боятися нема ніяких причин; він обіймав її, і вона оголосила