Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"

повлаштовувати на легесеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., – призначають їх сторожами.

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько і, таким чином, – припинити.

Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»…

Що може зробити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили – хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.

А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло.

Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, й чухався.

А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!» Це була б не література. Справа літератури – своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.

Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.

Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, – для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.

Написав я фейлетона «Про замки та інші речі».

Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»: чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д. і т. ін.

Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?

Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»…

Коли б я був романістом і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.

Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…

А моя зброя – сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.

М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».

VI

Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів?

Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів – «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.

Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.

Письменникова зброя – мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.

У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.

Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін.

Це для нас і необхідне, і обов’язкове, без цього веселої усмішки не напишеш…

Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з’явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» – результат багатолітніх мандрівок з рушницею…

Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

Розуміється, все оброблено з мого погляду.

В кабінеті наш брат багато не висидить.

VII

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.

Що ж іще вам сказати?

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне: учитися, учитися та ще раз учитися!

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!

Примітки

Історія видань творів найпопулярнішого в Україні в 1920-х роках письменника Остапа Вишні (справжнє прізвище, ім’я та по батькові – Губенко Павло Михайлович; 1 (13) листопада 1889; хутір Чечва, тепер село Грунь Охтирського району Сумської області – 28 вересня 1956, Київ) надзвичайно цікава. На жаль, навіть до бібліографічних покажчиків його творчості, виданих ще до проголошення незалежності України (окреме видання: Остап Вишня (1889—1956). Бібліографічний покажчик / Вид-во Книжкової палати УРСР. – Х., 1959. – 228 с.; Бібліографічний покажчик. 1923—1988 [Уклала Т. В. Добко]. У виданні: Твори: У 4 т. / Т. 4. – К.: Дніпро, 1989. – С. 534—604), не потрапляли деякі твори, які на той час вважалися забороненими. У всіх покажчиках було видно так звану творчу перерву – 1932—1945 роки, а в найповніших, здавалося б, виданнях (Твори: У 7 т. / Держлітвидав УРСР. – 1963—1965; Твори: У 5 т. / К.: Дніпро, 1974—1975) деякі опубліковані в 1920-х роках твори не передруковувалися, а інші подавалися зі значними скороченнями (напр., «Моя автобіографія») або піддавалися ретельному редагуванню. Але закордонний читач, який цікавився творчістю Остапа Вишні, міг прочитати те, що на його батьківщині зберігалося у сховищах спецхрану.

Ось, наприклад, березневий випуск українського щомісячника «Вечірня година» (№ 3—4), що вийшов 1943 р. у Кракові за редакцією Святослава Гординського, був повністю присвячений Остапові Вишні: 20 усмішок не публікованого в СРСР із 1932 р. автора. Звичайно ж, тут надруковано «Мою автобіографію», усмішки «Вольовий спосіб», «Чукрен», «Чухраїнці» та інші, які були однією із причин того, що їхній автор на той час уже десятий рік перебував у заполярних таборах Ухтпечлагу гігантського радянського архіпелагу ГУЛАГ.

У Західній Німеччині у видавництві «Українські вісті» 1955 р. шанувальники українського гумору отримали такий книжковий подарунок: «Вишневі усмішки. Вибране з фейлетонів українського гумориста», яке розпочинається «Моєю автобіографією».

У Торонто (Канада)