Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

прошепотів Холмс. — Назад, крізь будинок на площі Сакс-Кобурґ. Сподіваюся, ви зробили все, про що я просив вас, Джонсе?

— Біля дверей вартують інспектор і два полісмени.

— Отже ми позатикали всі дірки. Тепер зостається тільки мовчати й чекати.

Як довго тяглося чекання! Потім я дізнався, що минула лише година з чвертю; але тоді мені здавалося, що ніч уже скінчилася й надворі світає. Мої ноги заклякли й нили від болю, та я боявся навіть поворухнутись; нерви мої напружилися до краю, а слух так насторожився, що я, хоч нічого й не чув, крім дихання своїх товаришів, усе ж міг відрізнити глибокі, важкі віддихи огрядного Джонса від тонкого, з присвистом, дихання директора банку. Зі свого місця я міг бачити лише частину підлоги. Раптом очі мої помітили мерехтіння світла.

Спочатку то була слабенька іскра під кам’яними плитами. Вона швидко витяглась у жовту смужку, а далі в підлозі без жодного звуку з’явилася щілина, в яку просунулася рука — біла, немовби жіноча. Десь із хвилину ця рука, ворушачи пальцями, стирчала з самої середини світлої щілини. Потім вона зникла — так само раптово, як і з’явилася, — і все знов огорнула темрява, лише слабеньке світло пробивалося з-поміж плит.

Проте тривало це лише мить. Із різким, гучним рипінням одна з широких білих плит перевернулась, і відкрився чотирикутний отвір, з якого блиснуло світло ліхтаря. Звідти виглянуло чисто виголене, хлоп’яче обличчя; незнайомець пильно озирнувся, тоді сперся обома руками об краї отвору й почав підтягуватись: спершу показалися плечі, далі стан, а потім у підлогу вперлося коліно. За хвилину він уже стояв коло отвору й допомагав вилізти своєму товаришеві — маленькому й верткому, як і він сам, із блідим обличчям та копицею вогнисто-рудого волосся.

— Все гаразд, — прошепотів він. — Зубило й торби в тебе? Хай йому біс!.. Стрибай, Арчі, стрибай, я викручуся!

Шерлок Холмс вискочив із засідки й схопив незнайомця за комір. Інший шуснув у діру, і я почув тріск тканини, яка розірвалася, коли Джонс намагався його впіймати. У світлі ліхтаря блиснула цівка револьвера, але Холмсів мисливський нагай хльоснув молодика по руці, і пістолет дзенькнув об кам’яну підлогу.

— Не варто, Джоне Клею, — лагідно сказав Холмс. — Ви в пастці.

— Бачу, — відповів той із цілковитим спокоєм. — Але з моїм приятелем усе гаразд, ви лише обірвали йому полу піджака.

— Біля дверей на нього чекають троє, — мовив Холмс.

— Он воно як? Що ж, чудова робота! Вітаю вас.

— А я — вас, — відповів Холмс. — Ця ваша витівка з рудими вдала й оригінальна.

— Зараз ви побачитеся зі своїм приятелем, — мовив Джонс. — Він швидко шастає по норах, не те, що я. А тепер стійте-но спокійно, поки я надіну на вас наручники.

— Заберіть геть свої брудні руки! — вигукнув наш полонений, коли наручники клацнули на його зап’ястках. — Вам, напевно, невідомо, що в моїх жилах тече королівська кров. Будьте добрі називати мене «сер» і додавати «зробіть ласку».

— Добре, — усміхнувся Джонс. — Зробіть ласку, сер, підніміться нагору, де чекає кеб, який відвезе вашу ясновельможність до поліційної дільниці.

— Отак краще, — спокійно промовив Джон Клей і, гордовито кивнувши нам головою, безжурно пішов під пильним оком детектива.

— Містере Холмсе, — сказав містер Мерівезер, коли ми вийшли за ним із підвалу, — слово честі, я не знаю, як наш банк може віддячити вам. Нема ніякого сумніву, що вам пощастило відвернути й зупинити одне з найбільших, як на мене, пограбувань банку.

— Я мав свої порахунки до містера Джона Клея, — відповів Холмс. — Сьогодні я трохи витратився на цю справу, тож гадаю, що ваш банк це мені відшкодує, а щодо всього іншого, то я вже винагороджений тим, що пережив цю надзвичайну з усіх поглядів пригоду й почув цікаву розповідь про Спілку рудих.

* * *

— Бачте, Ватсоне, — почав він уранці, коли ми сиділи на Бейкер-стрит, попиваючи віскі з содовою, — мені з самого початку було цілком зрозуміло, що мета того химерного оголошення про Спілку й переписування енциклопедії лише одна — щодня виманювати з дому на кілька годин недоумкуватого власника позичкової каси. Спосіб, який вони обрали, звичайно, видається дивним, але завдяки йому вони чудово досягли свого. Увесь цей план, без сумніву, підказав Клеєвій натхненній уяві колір волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень — добра принада для Вільсона, а що для них такі гроші, коли вони сподівалися на тисячі! Тож вони дали оголошення, один шахрай тимчасово найняв контору, другий шахрай підмовив свого господаря піти туди, і обидва дістали змогу щоранку залишатися в будинку самі. Тільки-но я почув, що помічник задоволений половинною платнею, як зрозумів, що на те є суттєві причини.

— Але як ви змогли розгадати їхній задум?

— Якби в домі були жінки, я підозрював би звичайнісіньку інтрижку. Але жінок там немає, справа господаря — дрібна, та й у домі немає нічого такого, що потребувало б серйозних приготувань. Отже, це мало бути щось поза домом. Але що саме? Я згадав про захоплення помічника фотографією, про те, що він без кінця шастає в підвал. Підвал! Ось ключ до цієї заплутаної справи. Я дещо спитав про цього таємничого помічника й побачив, що маю справу з найбільш наполегливим і відчайдушним лондонським злочинцем. Він щось робив у підвалі, — щось таке, що забирало в нього щодня багато часу, і так поспіль два місяці. Що ж то могло бути? Гадаю, лише одне — підкоп до якогось іншого будинку.

Ось яких висновків я дійшов, перш ніж ми відвідали місце тих подій. Ви були здивовані, коли я стукав ціпком по бруківці. А я лише хотів дізнатися, куди той підкоп веде — чи перед будинок, чи позад нього. Спереду підкопу не було. Тоді я подзвонив до каси, і, як я й сподівався, мені відчинив помічник. У нас із ним уже бували сутички, проте в обличчя ми ніколи один одного не бачили. Та й цього разу я на його обличчя не дивився. Я хотів побачити його коліна. Ви й самі, напевно, помітили, які в нього були брудні, пом’яті й потерті на колінах штани. Отже, він увесь цей час копав землю. Зоставалося з’ясувати, куди веде його підкоп. Я звернув за ріг, побачив Сіті, вивіску Міського й Приміського банку і