Читати книгу - "Замок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Отже, ви справді не підете з нами, пане землемір? – запитав Єремія, але його відразу ж потягла геть Фріда, яка вже більше не озиралася в бік К. Унизу було видно маленькі двері, ще нижчі, ніж решта дверей у коридорі, не лише Єремія, а й Фріда змушена була нахилятися, щоб пройти крізь них, – усередині було світло і тепло, ще якусь мить звідти було чути перешіптування, мабуть, Фріда ніжно переконувала Єремію лягти в ліжко, а потім двері зачинилися.
Тільки тепер К. помітив, як тихо зробилося у коридорі, не лише в тій частині, де він був із Фрідою і яка, здається, належала до підсобних приміщень, а в усьому довгому коридорі, вздовж якого були розміщені кімнати, що з них раніше долинав галас. Отже, урядники нарешті поснули. К. також був дуже втомлений, можливо, через це він і не боронився перед Єремією так, як мав би. Можливо, варто було наслідувати помічника, який явно перебільшував серйозність своєї хвороби. Його жалюгідний вигляд пояснювався зовсім не застудою, він був таким завжди, і тут не допоможе жодне лікувальне зілля. Треба було зробити те саме і виставити напоказ свою величезну втому, опуститися на підлогу в коридорі, що вже само по собі було б великою полегкістю, трохи подрімати, можливо, тоді про нього теж би потурбувалися. Але справа закінчилася для К. не так вигідно, як для Єремії, який чесно виграв у цьому двобої за співчуття, та й у всіх інших баталіях. К. був настільки втомленим, що почав подумувати, чи не зайти йому до котроїсь із цих кімнат, багато з яких, очевидно, були порожніми, і виспатися там у чудовому ліжку. Це могло б стати частковою винагородою за неприємності, що його спіткали. У нього був і снодійний напій. На таці, яку залишила Фріда, була невеличка карафа рому. Не боячись, що вертатися звідси буде важко, К. випив карафу до дна.
Тепер він нарешті відчув себе достатньо сильним, аби постати перед Ерланґером. Пошукав двері кімнати секретаря, та оскільки Ґерштекера і слуги ніде не було видно, а всі двері виглядали однаковими, то не зміг знайти. Але К. здавалося, що він пам'ятає, в якому місці коридора були потрібні двері. Тому він вирішив зазирнути до однієї з кімнат, яка видалася йому саме тією, що її він шукав. Цей візит не мав би бути надто небезпечним, адже якщо двері вели до Ерланґера, то він вислухає К., якщо ж у кімнаті мешкає хтось інший, можна буде вибачитися і піти геть, а якщо, й це було найбільш імовірно, мешканець кімнати спить, прихід К. залишиться незауваженим. Найгірше буде, якщо кімната виявиться порожньою, тоді К. не зможе протистояти спокусі лягти в ліжко і добряче виспатися. Він іще раз подивився праворуч і ліворуч уздовж коридора, чи не з'явився там раптом хтось, хто міг би дати йому необхідні пояснення й позбавити від сумнівів, але коридор був тихим і порожнім. К. послухав під дверима, але в кімнаті нікого не було чути. Він постукав так тихенько, щоб нікого не розбудити, і, коли на його стукіт ніхто не озвався, обережно прочинив двері. Йому назустріч неголосно скрикнули.
Це була невеличка кімната, більшу частину якої займало ліжко, на нічному столику горів електричний світильник, біля нього стояв саквояж. У ліжку хтось неспокійно ворушився і шепотів у щілину між простирадлом і ковдрою:
– Хто там?
Тепер К. вже не міг просто собі вийти і роздратовано подивився на величезне, але, на жаль, не порожнє ліжко, тоді згадав питання і назвав себе. Це справило непогане враження, чоловік у ліжку трохи зсунув ковдру з обличчя, та все ще був наляканий і готовий у разі якоїсь халепи вмить заховатися назад. Але потім він рішуче відкинув ковдру і випростався на ліжку. Це точно був не Ерланґер. Маленький доглянутий чоловічок, обличчя якого мало в собі певну суперечливість, бо щоки були по-дитячому круглими, очі не менш по-дитячому радісними, але зовсім не дитячими були високе чоло, гострий ніс, маленький рот, губи ледь-ледь дотягувалися, щоб прикрити його, а зрізане підборіддя, здавалося, от-от розчиниться в повітрі, все це вказувало на неабиякий розум. Очевидно, рештки здорової дитячості давало йому відчуття задоволення усім, що його оточувало, задоволення самим собою.
– Ви знаєте Фрідріха? – запитав він. К. заперечив.
– Але він вас знає, – засміявся чоловік.
К. кивнув. Людей, які знали його, не бракувало, це було навіть однією з основних перешкод на його шляху.
– Я його секретар. Мене звати Бюрґель.
– Вибачте, будь ласка, – сказав К. і намацав рукою клямку. – На жаль, я переплутав двері. Мене покликано до секретаря Ерланґера.
– Дуже прикро, – сказав Бюрґель. – Не те, що вас покликано до іншого, а те, що ви переплутали двері. Якщо мене розбудити, я більше точно не зможу заснути. Але вас це не повинно турбувати, це моя особиста проблема. Чому б їм тут не зачиняти дверей, як ви гадаєте? Та це, ясна річ, має свої причини. Старе прислів'я стверджує, що двері секретарів завжди мають бути відчиненими. Хоча навряд чи варто розуміти все так буквально.
Бюрґель подивився на К. з посмішкою і запитальним виразом на обличчі. Усупереч його скаргам, здавалося, він добре відпочив, а таким утомленим, як К. зараз, Бюрґель напевно взагалі ніколи не був.
– Куди ви збираєтеся йти? – запитав Бюрґель. – Зараз четверта година. До кого б ви не пішли, ви змушені будете розбудити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок», після закриття браузера.