Читати книгу - "Печера"

він відпустив усіх, оголосивши, що вечірньої репетиції не буде.

Потім він піднявся в кабінет і ще раз прийняв ліки. Йому страшенно хотілося подзвонити панові Тритану Тодіну, облаяти його страшними словами й запевнити, що нічого в нього не вийде; замість цього він подзвонив Другому радникові.

Другого не було на місці.

Тобто він, зрозуміло, був.

Але для Рамана Ковича його не було.

Поклавши слухавку, Раман якийсь час намагався переконати себе, що нічого страшного, просто радник справді дуже зайнятий, бо він усе ж таки Другий, а не якийсь там вошивий консультант з культури…

Раман міг обдурити кого завгодно, але не себе. Він занадто тонко відчував такі речі. Нюхом.

У повітрі відчутно пахло смаленим.

Він поліз було в аптечку по нову порцію ліків, однак передумав. Кепська штука — передозування.

Він знову підняв слухавку — і подзвонив на роботу Паулі Німробець.

* * *

Розганяй не брехав, кажучи, що квитки розкуплено на півроку наперед. У цілому місті не було газети, яка б пропустила подію і не вмістила б у розділі «Світське життя» повідомлення про майбутню прем’єру. Вже в день генерального прогону перед театром стояла густа юрба людей, котрі шукали способу проникнути всередину. Двох якихось студентів зняли з даху, екзальтовану дамочку піймали на ринві, прямо біля вікон другого поверху; за п’ятнадцять хвилин до оголошеного початку тісна стоянка перед театром була забита автомобілями з державними номерами.

Паула й Сава прийшли за годину. Вахтерів — з нагоди облоги на службовому вході їх чергувало аж троє — було попереджено, і їх пропустили. «Це з телебачення, шеф дозволив».

Штатив поставили в центральному проході, але Сава заявив, що зніматиме переважно з рук, у динаміці; побачити Ковича Паулі вдалося тільки мигцем. Парадний чорний костюм сидів на ньому, як на цирковому ведмедеві, маленькі очі провалилися, здається, аж усередину черепа, залишивши на поверхні погляд — твердий і холодний, мов сталева шпиця.

Сталева шпиця безцеремонно обмацала Саву, потім уткнулася Паулі в лице:

— …де хочете. Не бійтеся нікому завадити — навіть якщо прийде сам Адміністратор і якщо йому доведеться через вас устати — не переймайтесь. І, Пауло… — він наблизив своє лице до її лиця, вона чіткіше побачила червоні жилки на носі й поглибшалі складки коло стиснених губів, — касету — ОДРАЗУ мені. Не виходячи із залу… Ясно?

Їй стало холодно. Його страх — ірраціональний, нічим, здавалось би, не обгрунтований, — передався і їй.

— Касету добре було б перегнати, — сказала вона, не впізнаючи власного голосу. — Це ж професійна касета, її треба…

Він відкрив рота, щоб відповісти, — і раптом змінився на лиці.

Паула обернулась.

У ложі бельетажу, спираючись на оксамитовий бортик, стояв Тритан Тодін. І привітно махав обом рукою.

* * *

Найважче було вдавати, що нічого особливого не відбувається.

Він дивився, як заповнюються ложі; як помалу оживає партер, він, Кович, видав запрошення всім, хто грає у виставі, й усім, хто працює на виставу, — нехай кличуть кого хочуть. Нехай буде група підтримки. Нехай буде якнайбільше свідків.

Він зловтішався, бачачи, як деяким членам комісії доводиться перебиратися вище, на перший ярус. Бо для вельмишановної комісії не вистачає місця. Бо театр майже повний, майже аншлаг, наче на справжній прем’єрі…

Він постояв за завісою. Він понад усе на світі любив стояти за завісою до початку, слухати зал, вдихаючи запах сцени, й мовчки звертатися до всіх цих вигородок, завіс та колосників: допоможіть! Не обділіть своєю милістю ще одну, оцю, новонароджувану виставу!..

Пахло розтопленим воском. Пожежна комісія під страхом смерті заборонила йому палити на сцені свічки; він вдихнув їхній запах повними грудьми й на мить заспокоївся.

Потім він мовчки потис руку Алерішу. Потім прийшов до Ліци в порожню гримерку, обійняв і поцілував у губи.

Він знову був у неї закоханий. Він відчував, як вона тремтить.

Потім він ішов по коридору й потискав і потискав простягнуті руки. І всі, кого він торкався й на кого дивився, всміхались і ледь чи не кланялись.

Потім він велів ведучому вистави — зосередженому похмурому помрежеві — оголошувати початок.

І почув, як у всіх динаміках усіх у театрі гримерок, і в буфеті, і в курилці, і в коридорі, і в радіорубці — у всіх динаміках зашелестів незворушний голос:

— Увага, початок вистави. Маска — на сцену. Гості в палаці — на сцену. Увага, світло в залі…

У Рамана запаморочилася голова. Хитаючись, він добрів до порожньої директорської ложі і, уже в темряві, навалився ліктями на потертий оксамит.

З нізвідки виникла музика.

Шляхетна й грізна, написана чотириста років тому й виконана заново, знайдена особисто Раманом у замкнених шафах консерваторської бібліотеки.

Зал мовчав.

Повільно почала відкриватися завіса.

На темній сцені стояла спиною до глядача чорна нерухома постать. В опущеній руці людини був канчук і блискучий осмолений хвіст його лежав на старих, не накритих доріжкою дошках, ніби спляча змія.

Музика дійшла до свого піку.

Людина, не обертаючись, рушила в глибину сцени; прожектор ковзнув по темному полотнищу задника, і, корячись косому променю, на оксамиті зеленувато засвітилися нерівні плями лишайників.

Мить.

Зал не встиг усвідомити, зал схопив повітря сотнями ротів, а музика вже перемінилася, бризнуло яскраве світло, чорної фігури вже не було, а була юрба в атласних камзолах, перша сцена, гості в князівському палаці, йде трошки істерично, зате рівно, мов по рейках, а нерви — вони потім заспокояться…

І в залі теж хвилювались. У залі не могли зрозуміти — та, перша мить, привиділася чи ні?

І тільки в бельетажі сиділи нерухомо. У відблисках яскраво освітленої сцени Раман бачив білі обличчя та гарячкове іскріння очей.

Десь там, неуважно всміхаючись, сидів єгер, пан Тритан Тодін…

Раман спробував його відшукати, проте не зміг. Усі люди, які сиділи в бельетажі, раптом здались йому схожими на Тритана.

Так, бо вони всі єгері, раптом зрозумів він холодніючи. Усі до одного, старі, молоді — єгері…

Чоловік, що сидів коло самісінького оксамитового бар’єра, наче почув його думку й повернув голову. Дотик його погляду був мов канчук.

Раман зціпив зуби.

Посеред залу, в центральному проході, жадібно горів червоний вогник працюючої камери.

Паула сиділа на приставному кріслі. Понад усе вона боялась, щоб не підвела камера чи щоб не сів тисячу разів перевірений акумулятор. У тому, що Сава не підведе нізащо, вона була майже впевнена.

— Гарне світло, — бурмотів Сава, точніше, Паула читала це по його губах. — Гарне… Трансфокатор… так…

Серед усіх, хто був у залі, тільки Сава не мав часу лякатись