Читати книгу - "Печера"

чи захоплюватись — він робив свою справу, Паула чудово розуміла, як складно знімати виставу, яку бачиш уперше. Хоч, на Паулине прохання, Сава ретельно проштудіював твір Вічного Драматурга. Однак який нескінченний шлях від п’єси до вистави!..

За її спиною, десь в оксамитовій темряві, сидів Тритан. Іноді їй здавалося, що вона відчуває на потилиці його погляд, — і це відвертало увагу. Гнітило ще й тому, що Паула чомусь почувалася винною.

Хіба подружжя, яке так кохає одне одного, може так довго мати такі дивні стосунки?!

Вона дуже давно вже не розмовляла зі своїм чоловіком відверто. Вона взагалі з ним майже не говорила.

Вона навіть не сказала йому про дзвінок-пропозицію. Про дзвінок людей, котрі ось уже тричі намагались її викрасти, і щоразу наполегливіше, щоразу ближче до удачі; вона не сказала про це Тританові, останні дні вона взагалі з ним мало розмовляла, та це було й нескладно — він цілими днями пропадав на роботі… Дзвінок «доброзичливців» вразив її, однак вона промовчала — з дитячої впертості, просто для того, щоб хоч трошки зрівнятися з ним в умінні напускати туману. Він ніколи не говорив Паулі всього — тепер і в неї є від Тритана маленька таємниця…

Вона не подумала про те, що таємниці — кислота, яка ефективно роз’їдає найміцніший зв’язок між найближчими людьми.

А можливо…

У її житті була та ніч у Печері і той єгер, який ішов її вбивати. Отже, той незнайомець, що їй дзвонив, якщо й брехав, то не в усьому.

У якихось його словах була правда…

Коли відкрилася завіса і в напівтемряві виникла фігура єгеря, Паула щосили вчепилась у підлокітники. І шкірою відчула, як прокотилося залом зітхання.

Невже Кович зробив це, послухавшись її поради?!

У наступну секунду вона зрозуміла, що єгер на сцені — втілене бачення Ковича, отже, Раман БАЧИВ єгеря, бачив таким самим, яким його бачила вона, Паула.

А може, вони обоє зустрічали того самого єгеря?!

Їй захотілось озирнутися. Й зустрітися поглядом з Тританом. І, недбало примружившись, запитати його: ну як?

Вистава йшла своїм плином. Розгорталася відповідно до п’єси, яку Паула знала чи не напам’ять. Їй уперше в житті доводилося в такий спосіб звіряти прочитане з побаченим; вона сиділа, роззявивши рота, — музика, яка колись звучала в її вухах, гриміла тепер на повний голос.

Вистава була дивна. Паула не вміла навіть визначити, гарна вона чи погана, — вона була жива, її неможливо було аналізувати, вона росла прямо на сцені, проростала корінням у зал; зворушливий хлопець, закоханий у тонку дівчину з довгим попелястим волоссям, був такий справжній, що навіть злегка заїкався, і кожен його рух, уповільнений і трохи незграбний, наче говорив: я не актор, я тут живу…

Вогник камери горів червоним. Сава то підходив до самої сцени, то присідав, то ледь не сідав на коліна до когось у партері — Сава працював. На зосередженому вилицюватому обличчі його лежав зеленуватий відблиск видошукача.

В антракті публіка довго не вставала з місць. Люди сиділи, тихо перемовлялись, чогось чекали; Паула вибралася з крісла й нарешті зробила те, чого їй хотілося всю першу дію: озирнулась.

Тритан стояв у ложі, спираючись рукою на оксамитний бар’єр. Тритан стояв неуважний і розслаблений; Паула хотіла помахати йому рукою, але потім чогось передумала.

Їй неприємно було б говорити зараз з Тританом.

Занадто близько була сцена, на краю якої недавно стояла чорна людина з чорним осмоленим канчуком. Паулі не хотілося спілкуватися з чоловіком — і вона вдала, що його не помічає; поряд, у бельетажі, неголосно перемовлялися про щось люди в гарних строгих костюмах.

— Пауло, публіку в антракті знімати? — спитав зосереджений Сава. — Ну, інтерв’ю там, враження?

— Не треба, — сказала вона глухо.

І сіла на своє місце.

В антракті Раман методично пройшовся по гримерках. Не забув нікого, навіть найдругорядніших масовочних виконавців; для всіх знайшов добрі слова, всім повідомляв приблизно те саме: йде гладко, рівно, добре, зал уже наш, не хвилюйтеся, спокійно робіть свою справу, усе йде як треба…

З директорської ложі йому добре було видно людей, які неквапливо радились у бельетажі. І Тритан Тодін був там, але не брав участі в розмові, стояв коло бар’єра й дивився на Паулу.

Це був дивний погляд. Тритан чи не знав, що за ним спостерігають, чи не надавав значення таким дрібницям; Тритан стояв і дивився на Паулу, а Паула вдавала, що нічого про цей погляд не знає.

Та він же її кохає, подумав Раман, чомусь відчуваючи, як іде по спині мороз. Він її кохає, він не брехав, та от чи велике це щастя — кохання єгеря…

Він оглянув зал — люди переважно нікуди не пішли, сиділи й ждали продовження, — вибрався з ложі і, мов сліпий, побрів за лаштунки.

«Увага, — прошелестів по динаміках незворушний голос ведучого, — друга дія. Герой і героїня — на сцену. Ліца й Алеріш, на сцену. Увага, починаємо другу дію…»

Раман вирішив не повертатися в ложу. Взяв у когось з робітників сигарету, зупинився на сходовій клітці і, зневажаючи правила пожежної безпеки, закурив. Та він же десять років як не курив!..

У динаміках чувся Ліцин голос. Гарна штука динаміки… Молодець, дівчинка. Якщо, не бачачи обличчя, з одного тільки перекрученого мікрофонами голосу можна точно визначити, чого людина хоче і що в неї болить…

Раман сів на сходинку й обхопив руками голову.

Біда, якщо його побачать, але зараз він нічого не може з собою вдіяти.

Його вистава починає жити окремо від нього, а це так само болісно, як пологи.

Сцена весілля. Залізні чаші здіймаються, дзвенячи, в єдиному пориві; поворот колеса, весільне ліжко, білий оксамит, попелястоволоса дівчина, що дивиться довгим поглядом на худенького хлопчика — так, певно, могла б дивитися й мати…

Я — поплавець на хвилях твоїх бажань,

Я поплавець і більше нічого не хочу,

Тремтить у зіницях відблиск солоний,

Та губи всміхаються… Знай,

Що, присягнувши, освячую радість

Бути завжди поплавцем твоєї душі…

Дивися — зима вже віконниці позачиняла,

Одначе життя не стихає, й рум’янцем

Зі щік моїх кров не відходить…

Паула сиділа, не розтискаючи пальців на бильцях. Їй було страшно; до епізоду в Печері залишалося хвилин десять, зараз, коли закінчиться лірична сцена, коли згаснуть смолоскипи…

Нервове тремтіння, яке не вщухало від початку другої дії, тепер призводило до того, що приставне крісло дрібно тряслося й стукало ніжками по килиму. У якусь мить Паула відчула себе провидицею, вищою істотою — попелястоволоса дівчина, кохана й закохана, вперше лягала