Читати книгу - "Нескінченна історія"

і довге чорне-пречорне во­лосся скрутив, як тюрбан. Для всіх, хто знав їх з Атрею не надто добре, подібність була і справді разюча.

Здавалося, чорні напіввелетні в латах на мить розгуби­лися. Але тільки на мить. А тоді всі посунули на Атрею, тяжко і розмірено гупаючи своїми закутими у метал нога­ми. Тепер заворушилися і постаті коло вікон, вони позали­шали свої сторожові пости, аби подивитися, що діється. Відтак чорні напіввелетні стовпилися коле в’їзної брами. Одначе коли перші вже майже добралися до Атрею, той ви­слизнув від них - спритно, як білка, і вже наступної миті злетів над їхніми головами верхи на Фухурі. Залога замку шаленіла, велетні підстрибували і нестямно вимахували мечами, та хлопчик верхи на щастедраконі був уже занадто високо.

Бастіян почав спинатися вгору. Іноді на допомогу йому приходили підвіконня і карнизи, та частіше він мусив втримуватися, чіпляючись за стіну самими лише кінчика­ми пальців. Він дерся усе вище і вище. Одного разу під його ногами відколовся уламок каменя, та так, що він на якусь мить повис на одній руці, одначе Бастіян підтягнувся, на­мацав опору для другої руки і поліз далі. Досягнувши рівня веж, він почав просуватися швидше, бо відстань між цими вежами була така незначна, що він ледве зміг протиснутися між ними і поліз уверх, впираючись в одну з них спиною, а в другу - ногами.

Нарешті він дістався до слухового вікна і прослизнув у нього. І справді, в цій кімнаті не було вартового. Цікаво чому? Він відчинив двері - і побачив перед собою вузькі та круті гвинтові сходи. Хлопець став прокрадатися вниз, на­магаючись ступати дуже тихо. Спустившись на один по­верх, він зауважив біля одного з вікон двох чорних варто­вих, які мовчки спостерігали за тим, що діється біля брами. Йому вдалося прошмигнути повз них непоміченим.

Бастіян спускався далі, до підземель. Він проходив че­рез численні двері, прошмигував якимись коридорами і переходами. Та в одному він уже не сумнівався: можливо, у битві ці напіввелетні дійсно нездоланні, зате як вартові до нічого.

Нарешті він дістався до сходів, які провадили до тем­ниць. Він про це здогадався, бо звідти війнуло затхлим по­вітрям із запахом цвілі та холодом. На щастя, всі вартові, очевидно, побігли нагору - ловити нібито Бастіяна Бальта­зара. Букса, у ролі якого виступив Атрею. Так чи інакше, але наразі Бастіян не натрапив на жодного з них. На стінах кріпилися смолоскипи, вони освітлювали йому дорогу. Сходи вели дедалі глибше і глибше, йому навіть почало здаватися, що підземних поверхів у цьому замку не менше, аніж надземних. Та ось він досягнув найнижчого рівня пі­дземелля. Саме тут і містилася темниця, в якій були ув’язнені лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн.

Те, що Бастіян побачив, навіювало жах.

В’язнів уже катували. Підвішені за закуті у кайдани зап’ястя, вони висіли на довгих залізних ланцюгах над ямою, яка здавалася чорною, бездонною дірою. Ланцюги кріпилися на стелі темниці й приводилися у рух за допомо­гою корби, але корбу блокувала велика залізна колодка, тож якось зрушити цей механізм було годі. Бастіян безпо­радно зупинився.

Очі у в’язнів були заплющені, а тому здавалося, що ли­царі знепритомніли, але Гідорн Витривалий раптом відк­рив ліве око, а тоді пробурмотів своїми пересохли ми губа­ми:

- Гей, друзі, погляньте-но, хто прийшов!

Решта двоє і собі розплющили очі, і коли уздріли Басті- яна, на їхніх устах промайнув ледь вловимий усміх.

- Ми знали, що Ви, пане, не покинете нас напризволя­ще, - прохрипів Гікріон.

- Як мені вас опустити? - спитав Бастіян. - Корбу за­блоковано.

- Скористайтеся своїм мечем, - насилу промовив Гіс- бальд, - і просто перерубайте ланцюги.

- Щоби ми полетіли в провалля? - втрутився Гікріон. - Це не надто вдалий план.

- Та я й не можу витягнути його з піхов, - сказав Бас­тіян. - Сіканда повинен сам стрибнути мені у руку.

- Гм, - буркнув Гідорн. - Саме за це я і не люблю чарів­них мечів. Коли їх найбільше треба, вони починають коми­зитися.

- Гей! - раптом вигукнув Гісбальд. - Але ж тут був ключ від колодки, яка тримає корбу. Куди вони його поді­ли?

- Десь там є одна розхитана кам’яна плита, пригадав Гікріон. - Я не зміг добре роздивитися, котра саме, бо вони підтягнули мене дуже високо.

Бастіян як міг напружив зір. Світло, яке давав смолос­кип, було тьмяне і нерівне, тож було важко що-небудь розг­ледіти, та обійшовши темницю кілька разів, хлопець все- таки вирізнив на підлозі плиту, яка злегка видавалася над рештою.

Бастіян обережно підняв її - і побачив ключ.

Тепер він зміг відчинити велику колодку на корбі та зняти її. Але коли заходився поволі обертати корбу, вона заскрипіла і заскреготала так голосно, що цей звук, мабуть, було чути в усіх підземних коридорах. Якщо тільки напів- велетні не глухі як пень, то цей скрегіт мав би прозвучати для них як сигнал тривоги. А отже, треба було поспішати. Бастіян обертав корбу далі, аж доки троє лицарів не опини­лися над краєм ями. Відтак вони почали розгойдуватися на ланцюгах туди сюди, намагаючись торкнутися ногами твердої землі, і коли їм це нарешті вдалося, коли вони зу­міли дістати ногами вже не краю ями, а таки підлоги, Бас­тіян від пустив корбу до кінця. Знесилені і виснажені, вони залишилися лежати там, де впали. Проте на зап’ястях у них усе ще висіли важезні кайдани.

У Бастіяна не залишалося часу на роздуми, бо до нього вже долинав тупіт залізних ніг по кам’яних сходах, що вели у підземелля. Цей тупіт весь час на ближався і ставав деда­лі гулкішим. Спочатку, судячи зі звуків, сходами бігли лише кілька напіввелетнів, але поступово їх стало дуже ба­гато. Вартові наближалися, їхні лати виблискували у світлі смолоскипів, неначе панцирі велетенських комах. Вони по­вихоплювали мечі з піхов - усі як один одним і тим самим рухом, і кинулися на Бастіяна, що стояв біля вузького вхо­ду в темницю.

І в цю мить Сіканда нарешті вискочив зі своїх заржаві­лих піхов і сам ліг йому в руку. Блискавкою упав світло- сяйний клинок на голову першого велетня, і перш ніж Бас­тіян встиг отямитися, порубав його на шматки. Таким чи­ном, власне, і відкрилася таємниця цих силачів: всередині вони були порожні; залога замку складалася із самих тіль­ки панцерів, які рухалися самочинно, тому що під обладу- нком не було взагалі нічого, лише порожнеча. Бастіян, як виявилося, вибрав над звичайно вдалу позицію, бо крізь вузькі двері темниці напіввелетні могли підступатися до нього лише по черзі, і коли вони