Читати книгу - "Непрохані"

class="book">— Думаю, мені просто не байдуже.

— Тобто?

— Справа стосується тебе. Відбувається щось, чого я не розумію. А ти не відповідаєш на мої питання.

— Нічого не відбувається, любий мій.

Я дістав цигарки. Витягнув одну собі, потім простягнув пачку їй — чого не робив жодного разу за час нашого знайомства. Емі глянула на мене.

— Побачив цигарку в тебе в руці,— пояснив я. — Знайшов попіл на балконі після того, як ти повернулася з Сієтла, хоча тоді не зрозумів, що то ти його залишила. Бачив, як ти курила, коли я бігав — тоді, правда, теж думав, що то просто пара від холоду. Але то був дим.

— Джеку, це абсурд. Я не…

Брехня була млява. Мені не довелося підвищувати голос, щоб її перебити:

— Потім знайшов купку недопалків у кущах. Думав, що в будинку був хтось чужий, а потім зрозумів, що курила ти. Правда ж?

Вона відвернулася. Власна правота не принесла мені приємності. Вона здавалася дівчинкою-підлітком, яку сварили за порушення батьківської заборони виходити з дому ввечері — несправедливої, образливої заборони.

— Це через те саме, через що ти почала інакше писати есемески?

— Що?

— Ти розумна жінка. Ти здатна зрозуміти, про що я говорю, — наполягав я.

— Слова я розумію, а от до чого ти хилиш — ні. Щось дуже дивне робиться в твоїй голові, любий.

— Не думаю. Це тобі треба визначитися, що до чого. З тобою відбувається щось не те.

— Все зі мною добре, — заперечила вона. — То в тебе якісь химери.

Вона сказала це з таким убивчо самовпевненим виглядом, що мені закортіло просто відвернутися й піти геть. На якусь мить — просто штовхнути її, скинути з пірса у воду. Покарати цю самозванку, що зайняла місце моєї коханої.

Натомість я сказав:

— День народження Аннабель.

Вона насупилася. Коли заговорила — чутно було, що вагається:

— А що з ним?

Ось воно. Емі потерла лоба.

— Ох, чорт!

— Саме по собі це нічого. Але в світлі всього іншого…

— Як це нічого! Чорт! Чому Наталі нічого не сказала?

— Не хотіла, щоб ти почувалася ніяково.

— Наталі не хотіла? Ти сам віриш у те, що сказав?

— Правду кажучи, ні. Але до того, як ти поїдеш, варто було би привезти дитині якийсь подарунок.

— Боже, так. Що ми їй купили того року?

— Гадки не маю, — відповів я. — Подзвони Наталі, перепроси і заразом дізнайся, що можна подарувати.

— Хороша ідея.

Деякий час ми обоє мовчали. Розмова звернула не туди, і я не уявляв, як повернутися до початкової теми. Тому зробив це прямо:

— Емі, якщо ти й далі збираєшся ігнорувати мої питання…

— Нема про що говорити.

— Відколи ти почала слухати Бікса Бейдербека? — спитав я, почуваючись ідіотом.

— О Боже, ти ніяк не заспокоїшся. Почула по радіо, сподобалося, вирішила не перемикати. І звідки ти, власне, знаєш, як його…

— Бо в тебе повний телефон його треків.

— Ти копався в моєму телефоні? Господи! Коли?

— В Сієтлі. Коли думав, що ти зникла.

— Вміст мого телефону — це моє і тільки моє.

— І навіть мені знати не можна? Відколи це ми маємо секрети одне від одного?

— Люди завжди мають секрети, Джеку, не будь дурним. Тільки так можна пам’ятати, що ти окрема, незалежна істота.

— У мене секретів немає.

— Правда? Це тому ти всім говориш, ніби пішов з поліції, бо втомився? Чому ти не кажеш, що насправді одного чудового вечора просто взяв пістолет і…

— У мене немає секретів від тебе. І що, ти справді хотіла б, щоб я розповідав, що усіх їх…

— Звісно, ні! Але…

Вона важко зітхнула. Вечір густішав, холоднішало. Ми дивилися одне на одного і на мить ніби лишилися самі в цілому світі, й будь-які розбіжності між нами втратили сенс.

— Не хочеш кави?

Вона кивнула.

— Чи нині ти більше любиш чай?

Вона коротко, ніби мимохіть усміхнулася.

— Кава згодиться.

Каву ми купили у кіоску метрів за тридцять у бік суходолу. Почали були рухатися до крамниць, але знову опинилися на кінці пірсу, не змовляючись. Щоразу як ми приходили у ці місця удвох, ноги самі несли нас на те місце.

Несподівано для себе я сказав слова, від яких негайно відчув ніяковість, недоречність.

— Як думаєш, його сліди ще є тут?

— Чиї сліди?

Вона знала, про кого я говорю.

— Пам’ятаєш вітер? Як він… як трохи висипалося на нас тоді, коли вітер раптом почав дмухати у бік пірсу?

Емі відвернулася.

— Немає жодних слідів. Ні тут, ні деінде. Два роки минуло. Справа закрита.

— Ні,— відповів я. — Нічого не закрито.