Читати книгу - "Непрохані"

— Для мене — закрито, — твердо сказала вона. — Це вже в минулому.

Лише одну мить я бачив, як у неї затрусилося підборіддя — раз, другий. Я раптом усвідомив, що давно не бачив, щоб вона плакала. Дуже давно — надто після того, що сталося.

— Ми про це не говоримо, — сказав я. — Ніколи.

— Нема про що говорити.

— Та як же це…

Вона похитала головою, обличчя її стало жорстким.

— Я була вагітна. Плід загинув на п’ятому місяці, і протягом якогось часу я носила всередині труп. Труп вийшов назовні. Його кремували. Ми розвіяли попіл над морем. Моя матка тепер пошкоджена, і дітей я вже не народжу. Що тут ще сказати, Джеку? Все сталося як сталося, тепер це в минулому.

— Чому ж ти змінила заставку на телефоні?

— Це очевидно. На тому фото я вагітна, а треба жити далі. Тобі теж варто, до речі. Облиш про це думати. Не можна, щоб минуле керувало тобою. Люди інколи вмирають. Наші діти, наші батьки. Треба жити далі. Той ідіотський Бог Бід існує лише в твоїй голові, Джеку. Нема чого ловити, нема за чим гнатися. Нічого не поробиш.

— Не можна вдавати, ніби нічого не сталося.

— Я не вдаю. Я просто не копирсаюся в минулому. Мені не треба тих страждань. Я хочу бути іншою людиною.

— Вітаю — ти вже інша.

— Ти говориш як покидьок.

— А ти поводишся як стерво.

І все, ми перетворилися на розлючених дітей: двоє дорослих людей кричали одне на одного на кінці пірсу, а перехожі з подивом на нас поглядали. Хто змінював маршрут, щоб не мати справи з сімейною сваркою, хто, навпаки, сповільнював кроки, щоб вловити репліку чи дві, гадки не маючи, що ото перед їх очима руйнується всесвіт.

Те, що таке відбувалося, і до того ж відбувалося на тому самому місці, так мене засмутило, що я ледве міг говорити. Ледве чув, що говорить мені Емі.

— Емі, просто подивись мені у вічі та скажи, що то не інший чоловік.

Спитавши це, я відчув лють, сум, власну вразливість. Це питання того ж роду, що й «Мамусю, чому ти мене більше не любиш?» Мені наче знову було чотирнадцять. Але найгіршим було те, що вона не відповіла.

— Джеку, це ідіотизм.

— Це Тодд Крейн?

— Господи Ісусе.

— Не смійся з мене, Емі. Я поставив доросле питання. У тебе роман з Крейном?

— Слухай, я… дуже, дуже давно, ще до нашого з тобою знайомства, я зустрічалася з Крейном. Недовго. І все. В того чоловіка порожньо в голові, Джеку.

— То хто це тоді? Отой Шепард?

В очах Емі з’явився подив. Це ще не був нокаут, але я однозначно вивів її з рівноваги.

— Що… що ти про нього знаєш?

— Так чи ні, Емі?

Вона з затьмареними очима відвернулася.

— Звісно ж, ні.

— Стосунки з Крейном ти мала приблизно тоді, коли компанія купила ту будівлю в Беллтауні?

Емі вигляд мала дуже збентежений, і я зрозумів, що принаймні в одному Ґері Фішер був правий: та будівля все-таки мала значення.

— Джеку, ти… тобі не варто у це влізати. Це не має до того жодного стосунку, і ти просто не зрозумієш.

Я був уже просто нездатний зупинитися — і вирішив спробувати останнє ім’я, яке почув кілька днів тому, яке стояло у паперах поруч з іменами Емі та Крейна.

— А як щодо Маркуса Фокса?

Емі зблідла — в буквальному сенсі. Я кивнув — і раптом перестав вірити в усе, що вона мені сказала. Перестав вірити Емі. Крапка. Те, що трапилося з нами за останні кілька років, перестало здаватися чимось таким, що ми витримали разом. Той час раптом загуснув між нами, мов прошарок льоду, який ставав дедалі твердішим, дедалі непрозорішим з кожним днем, що минав.

— Останній шанс щось виправити, — промовив я. — Кажи, що відбувається.

Вона витягнула з сумочки пачку цигарок. Руки трохи трусилися. Діставши останню цигарку, вона жбурнула порожню пачку в море. Коли ми познайомилися, ця жінка брала участь у волонтерських прибираннях міста.

— Я погано сприймаю погрози, — сказала вона.

Її очі стали спокійними, ніякими, холодними. Нігті пальців, що тримали цигарку, були пофарбовані рожевим лаком. Я усвідомив, що не знаю цієї жінки. Інша людина, яка до того ховалася в тінях, силоміць вдерлася в моє життя. Вдерлася, зруйнувавши все, що було мені дороге, вкравши, змінивши любі мені речі настільки, що мені вони більше не могли належати. Я думав, що не пускав у свій дім загрозу ззовні, та я помилявся. Емі повсякчас була всередині, й от крізь неї і ввійшов ворог.

Ввійшов — і забрав її.

Я відчув, як думки затьмарює щось темне, страшне, якісь судоми, які я навряд чи буду здатний стримати.

— Ти більше не ти, — вимовив я.

— Ні, Джеку, це я. Вибач. Але це — я.

— Сподіваюся, що ні. Бо я не знаю цієї людини. І вподобати її неможливо.

На тому й пішов геть.

Лишив її стояти там, де вона стояла,