Читати книгу - "Останній пророк"

уп’ялися в нього. Один лише мент завагався та зараз же таки зсунувся за хлопцем із стіни. Хлопець припав до землі і почав плазувати геть. Втискаючись ліктями в ямкуватість ґрунту, поліз за ним Іродіон. Совгаючись по гостро жорствуватій сухій землі, між шелестливими стеблами, ввійшов він знову в свідомість свого положення. Не було воно нове. Вже багато разів у житті приходилось так уникати небезпеки або йти небезпеці назустріч. Ніколи, як в такі хвилини, не відчував він так дошкульно своєї істоти. І з усіх минулих випадків пригадався йому чомусь один, перед багатьма роками в Єрусалимі, коли так само мусів він плазувати через храмове подвір’я до скриту священичих кімнат. Але тепер було ще небезпечніше. Був серед ворожого табору, напівобезсилений від ран. Лише обережність, тиша й нагода могли врятувати його. Шлях здавався безконечно довгим, руки й ноги дряпалися до крови. Але Іродіон не відчував нічого, крім нерівностей ґрунту, до яких втискався цілою істотою, і лише сунувся за хлопцем. На мент затрималися в тіні куща, і саме тяглий, співний оклик «варту-у-уй!» протяв повітря. Іродіон аж відчув, як під ним подалася земля, так притисся до неї. Але ніякий вартовий не повторив більше оклику, і знов стало тихо. І коли вже, здавалося, не буде кінця плазуванню, — хлопець перед Іродіоном сковзнув кудись униз. Останнім зусиллям дотягся й Іродіон до краю: низьким уступом починалася інша левада, і в’язень також зсунувся долі.

Тепер обидва були в сутінку густої смоківниці. За плечима залишалася винниця з римським військом, перед ними був довгий левадний схил, порослий деревами. Червоний місяць шкірився між їхніми стовбурами. Хлопець подивився на Іродіона, поклав руку на уста й показав дозаду. На левадній межі зарисовувалися непорушні вояцькі сильвети: спершись на списи, довартовували зміну віґіліянти. Утікачі саме прослизнули між ними. І чи то від такого безпосереднього почуття небезпеки, чи від передранкового холоду, але Іродіон відчув, як йому холод побіг по плечах. Та не було часу роздивлятися. Хлопець знов показав рукою вперед і плигнув безшумно під найближче дерево. Іродіон скочив за ним. Ще хотів затриматися, хотів запитатися на ходу, хто він такий, цей хлопець, якому так чинно мріються зелоти. Хотів до нього придивитися бодай у присмерку гайку. Але гострий вигук сурми вдарив бичем по околиці. Підстьобнутий ним, плигнув Іродіон могутнім кроком уперед, долі по схилу, залишаючи хлопця далеко за собою.

Жадобою погоні захлистувалися за ним сурми.

Леґіонерські буцини сурмили сьогодні вже вдруге. Але не жадібний заклик до переслідування, а тяглий клич розлуки. Римський відділ вишикувався на леваді в дві лави, довгі лави, одна проти одної. Між ними утворилася вояцька вулиця. Леґіонери стояли при зброї: шоломи на головах, щити на поготівці, мечі в правицях, списи застромлені коло ніг. Сонце ще далеко не дійшло до полудня, й тіні від вітей краяли темними перетинами сяйність шоломів, нараменників і блискучість щитів. Урочиста тиша панувала над відділом. Ніхто не обзивався до сусіда. Очі всіх були звернені на один кінець лави. Там, теж при зброї, сидів на коні центуріон, а перед ним озброєний ветеран Ніґріл. І розмова, що вони провадили, складалася з такого ж саме настрою напружености, як і все це вояцьке зібрання. Кожне їхнє слово мчало блискавкою до настороженої лави:

— Отож в’язень утік, ветеране! Я відповідатиму за нього перед префектом, ти — перед мною. У Кесарії нас і віґілянтів судитимуть. Що скажеш на це, ветеране?

— Я винен, пане!

— Знаєш, якої кари заслуговує варта й ти?

— Знаю, пане! Але старим ветеранським звичаєм дозволь мені покаратися самому. Ти знаєш цей звичай, пане!

— Знаю, ветеране! Я цього й чекав від тебе. Але своє рішення ти мусиш досвідчити перед цілим відділом. Бо я відповідаю й за тебе. Ти готовий, ветеране?

— Готовий, пане!

— Говори!

Ніґріл обернувся до лави. Всі очі були на ньому.

— Вояки! Я відповідаю за втечу в’язня. Як і віґілянти, що мали варту. У Кесарії нас судитимуть. Ви знаєте, що за це чекають буки. Але ветеран сміє покарати себе сам, відібравши собі життя добровільно. Тому тут, перед усіма вами, я проголошую: без насилування й добровільно я вибираю собі меч. Знаєте, вояки?

Лава захвилювала. Ніґрілові слова діткнулися їхніх вояцьких сердець, хоч вони й знали суворі закони свого ремесла і здогадувалися, для чого їх вишикував тут центуріон у цю незвиклу лаву. Усі як один вдарили в щити, і вояцький оклик пролунав левадою. Вони любили свого ветерана. Ґней Рутен майнув рукою, і тиша звисла над лавою напруженим очікуванням. А Ніґріл приступив до центуріона і почав складати перед конем свою зброю. Центуріон голосно спинив його:

— Залиши при собі зброю й відзначення, ветеране! Такий вояк, як ти, має право вмерти зі зброєю!

Вояки знов ударили в щити, й оклики згоди залунали над лавою. Але сурми засурмили наново, й до Ніґріла підбіг один із вояків. Йому віддав ветеран свого меча. Вояк побіг на другий кінець впоряду. Там, на кінці вулиці, він вишпортав своїм мечем ямку, встромив до неї держальном ветеранського меча й затолочив каліґою. Очі лави перебігали від меча до Ніґріла. А ветеран стояв перед центуріоном і чекав. Ґнеєві Рутенові було шкода ветерана. Був це добрий вояк, але помогти йому центуріон не міг. Його самого, хоч і римського горожанина, чекала в Кесарії мабуть деґрадація, а ветерана, як і сторожу, жорстока кара буками, від якої не кожен залишався живим, а як і залишався, то лише безпомічним калікою. Тут принаймні Ніґріл умре з честю, як вояк. Третього рішення не