Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

заборона не самої марки, а зображеного на ній головного світового фашиста.

І ось думаю я тепер: а чи треба відповідати на такі акції? І якщо так, то як? Випад цей здійснений Росією з явною політичною метою. Продовження буде. Я навіть здогадуюсь яке. А значить, усе це елементи війни, що триває з Україною. А на війні прийнято відповідати на атаки контратаками. Тільки ж ця війна на відміну від тієї, що ведеться з реальною зброєю, вимагає іншого підходу й іншого креативу. Тут дипломатичними нотами або заборонами можна тільки викликати у сторони, що воює з Україною, задоволене посмішку: мовляв, раз так реагу­ють, значить їм боляче.

Ну а для України Крим, звичайно, є болем, але болем не єдиним, не єдиною раною, завданою нашій країні. І увічнювати, нагадувати самим собі та світу про ці рани, включаючи й анексований Крим, можна й потрібно по-різному. І перше, що мені спало на думку, як людині, що захоплювалася в дитинстві, як і мільйони інших дітей, збиранням поштових марок, так це випустити кілька серій марок, присвячених подіям в Україні останніх трьох років. І одну з серій назвати «Золоте кільце в’язниць Росії» або ще простіше: «Тюрми Росії». На кожній марці серії — конкретна російська в’язниця, в якій на момент виходу марки перебуває громадянин України, викрадений у Білорусі, як Павло Гриб, чи вкрадений разом зі своєю малою батьківщиною, як Олександр Кольченко або Олег Сєнцов. Знаючи кількість сидячих у російських в’язницях за сфабрикованими звинуваченнями громадян України, можна вважати, що серія вийде велика й викличе немалий інтерес, якщо не ажіотаж, зокрема, й у російських філателістів. Та й на листи й бандеролі, що відправляються в РФ у ті ж в’язниці українським в’язням такі марки можна клеїти. Чому ні? Марка, як і грошова банкнота, кордонів не знає, куди лист відправиш, туди вона й полетить. Цікаво, а як російська влада з такими (й іншими схожими) марками боротиметься? Семінари для листонош улаштовувати чи в кожному поштовому відділенні посаду марочного цензора вводити? А може, почнуть у своїх філателістів обшуки влаштовувати й україн­ські марки вилучатимуть? Хай там як, а марки, як і банкноти, довго зберігають історію своїх країн. Довше, ніж газети чи журнали. Так що залишилася справа за малим: згода Укрпошти і робота художників-мініатюристів. Це, звичайно, тільки один варіант української відповіді на нову «гібридну атаку» РФ. Але народ у нас креативний. Гадаю, що схожих ідей може виникнути безліч. Було б кому рішення ухвалювати!

19 листопада 2017 року. Пригоди грузинського президента

Зима цього року не поспішає в Україну. Наче не хоче охолоджувати снігом і мінусовими температурами гарячого життя країни, яка на цьому тижні відзначає четверту річницю Майдану. Вже оголошено конкурс на кращий проект музею-меморіалу, присвяченого «Революції гідності» — так тепер офіційно називаються події, іменовані в народі «Євромайданом». Міська влада виділила землю для майбутнього музею на вулиці Інститутській, де учасників протесту розстрілювали снайпери. Президент Порошенко видав три мільйони гривень (100 тисяч євро) із власного фонду на початок роботи над створенням музею. Оголошено міжнародний конкурс на кращий архітектурний проект, і на участь у конкурсі отримано більше 60 заявок, при цьому половина заявок прийшла з Європи — з Німеччини, Швей­царії, Польщі та інших країн. Керівництво країни сподівається, що музей «Революції гідності» відкриється років через п’ять-шість. І поки майбутній музей Євромайдану тільки обговорюється, навпроти парламенту просто на проїжджій частині вулиці Грушевського, і збоку від нього — в Маріїнському парку — вже скоро місяць, як стоять десятки наметів нового «майдану», який можна було б назвати «Майданом Саакашвілі».

Історія «мандрівного» президента Міхеїла Саакашвілі дуже нагадує сумну казку, до якої ніхто не може придумати хороший фінал. Колишнього президента Грузії його прихильники і в Грузії, і в Україні люблять за те, що він зміг швидко реформувати свою країну, перемігши корупцію та запросивши на вигідних умовах інвесторів, включаючи Дональда Трампа, що побудували новий Батумі — сучасне місто-курорт на березі Чорного моря неподалік від кордону з Туреччиною. Ті, хто його не любить, звинувачують Саакашвілі в популізмі та жорстокості по відношенню до опонентів. І на батьківщині, якщо він туди повернеться, його чекає суд за звинуваченням у замовних убивствах і в жорстокому розгоні демонстрації опозиції в травні 2007 року, при якому більше 500 осіб було поранено поліцією, а троє — загинули. Сьогодні Саакашвілі — український політик без україн­ського паспорта. Два роки тому Президент Порошенко видав йому паспорт України і призначив губернатором Одеської обла­сті. Більше року колишній грузинський президент служив важливим українським чиновником, намагаючись повторити «грузинське диво» на українських берегах Чорного моря. «Дива» не сталося. З одного боку, було видно, що Київ не дуже-то допомагає одеському губернатору боротися з корупцією, захищаючи іноді інтереси найодіозніших одеських політиків, з іншого боку, самому Саакашвілі більше подобалося виступати по телебаченню та розповідати про те, хто йому заважає поліпшувати життя, ніж займатися реформами та будівництвом доріг у цьому багатому, але просякнутому тотальною корупцією регіоні. Ні, дороги він усе-таки ремонтувати почав! Але закінчити ремонт доріг і всієї області йому не дали. Рік тому його було відправлено у відставку президентом Порошенком, якого він раніше публічно називав своїм другом. І ось, ображений зрадою друга, Саакашвілі створив свою політичну партію і пішов у опозицію до нинішньої влади. З цього моменту його стало занадто багато на екранах телевізорів, із яких колишній грузинський президент і колишній український губернатор став щодня звинувачувати владу в корупції та зраді державних інтересів України. В результаті у нього забрали паспорт, як у дитини забирають улюблену дитячу іграшку — несправедливо і жорстоко. Якраз тоді, коли він був у США. І це не найрозумніше рішення українського уряду стало причиною найяскравішого в історії «прориву державного кордону» в Україні. Сотні журналістів і політиків, включаючи депутатів парламенту та навіть Юлію Тимошенко, яка зрозуміла, що Міхеїлом Саакашвілі можна користуватись, як тараном для пробивання собі дороги до президентської влади, внесли колишнього грузинського президента на руках із Польщі в Україну, розкидавши загородження прикордонного контрольно-пропускного пункту та розштовхавши прикордонників і солдатів, які не чекали такої атаки. Щоправда, у сол­датів і прикордонників був твердий наказ із Києва — ні в якому разі не стріляти. Тому прорив кордону не був схожий на початок війни, але перемога в цій ситуації залишилася за Саакашвілі. Він потрапив в Україну, вже як людина без паспорта. І продовжує свою боротьбу проти нового «злочинного» режиму за допомогою чергового «майдану», який, щоправда, не користується ні підтримкою, ні симпатією більшості киян та інших громадян України. Майдан у Саакашвілі