Читати книгу - "Віннету ІІІ"

вів нас уперед. Його слова про те, що він навпомацки знайде дорогу, бо знає кожен крок шляху, виявилися правдою.

Ми минули прерії і просувалися гірською стежкою, яка зміїлася між скель, а під ранок в’їхали в поросле лісом передгір’я. Під ранок ми дали коням короткий перепочинок і продовжили шлях. А коли сонце стояло вже високо, опинилися біля роздоріжжя. Там приліпився до скелі збитий із дощок та обмазаний глиною будинок. Наді входом була вивіска «Готель». Чуття не підвело господаря закладу: місце було дуже вдале, що підтверджували верхові коні біля конов’язі, мули в загоні і цілий караван фургонів. У такому людному місці заклад обертається на справжню золоту жилу. Відвідувачів було так багато, що деякі сиділи не всередині, а за столами у дворі під дашком.

— Зазирнемо туди? Може, щось вивідаємо, — запропонував Сем.

— А в тебе ще лишилися золоті злитки, щоб заплатити за справжній ель із Бартона в Стаффордширі? — пожартував я.

— Запаси ще не розійшлися, — сміючись, відповів старий вестмен.

— Тоді ходімо.

— Тільки прошу тебе, сядьмо на свіжому повітрі. Я можу звикнути до чого завгодно, але тільки не до задушливої клітки.

Прив’язавши коней, ми сіли під дашком, над яким була вивіска з гордою назвою «Тераса».

— Що бажаєте пити, панове? — запитав слуга, який ніби з-під землі виріс.

— Пиво. Скільки воно у вас коштує? — завбачливо запитав цього разу Сем.

— І портер, і ель — півдолара.

— Принесіть портер.

Слуга приніс нам чотири пляшки й пішов. Сем спершу хотів затримати його й розпитати, але раптом застиг, уважно втупившись в отвір у стіні, що заміняв вікно. Я теж глянув туди й побачив, що по кам’янистій стежці до роздоріжжя наближаються шестеро вершників, які ведуть за собою чотирьох мулів. Попереду їхав… Патрік Морґан!

Розбійники зупинилися біля корчми, прив’язали тварин і влаштувалися за столом, що стояв по другий бік тієї стіни, біля якої сиділи ми.

Але чому на мулах більше не було вантажу? Невже негідники встигли сховати золото і прибули на зустріч зі спільниками без золота?

Бандити замовили бренді. Кожне їхнє слово було нам виразно чути.

— Як думаєте, Капітан і ваш батько скоро прибудуть? — запитав один із них у Патріка.

— Сподіваюся, — відповів той. — Можливо, вони вже на місці й чекають нас. Впоратися з Маршаллом, як мені здається, було не дуже важко. З ним було всього два погоничі.

— Легковажний чоловік. Я б не наважився возити стільки грошей і золота сам.

— То краще для нас. Якби він був обережнішим і розумнішим, нізáщо не викинув би в Єллов-Вотер-Ґраунд план подорожі. Агов, стійте! А це що таке?

— Що?

— Подивіться на тих коней!

— Так, три прекрасних жеребці, але кобила схожа на опудало! Треба бути повним дебілом, щоб їздити на такій шкапі, ха-ха-ха!

— Я вам покажу шкапу! Я з вас душу вийму, дайте тільки до вас дістатися! — шипів тихенько Сем, стискаючи кулаки.

— Це справді унікальний кінь. Попри свій дивний вигляд, це один із найвідоміших коней на всьому Дикому Заході! — різко обірвав своїх супутників Патрік. — Ви знаєте, чий він?

— Чий?

— Священного Вуха!

— Тисяча чортів! Я справді якось чув, що він їздить на такому опудалі!

— Невже ви ще не зрозуміли? Якщо шкапа стоїть тут, значить, і господар тиняється десь поблизу. Допивайте і ноги на плечі! Ми колись посварилися через дрібниці, і тепер мені зовсім не хочеться з ним перестрітися.

— Хочеться чи ні, але зустрічі зі мною тобі не уникнути, — шепотів з люттю Сем.

Розбійники квапливо підійшли до конов’язі, скочили на коней і покинули двір готелю.

— Це ті люди, яких ми шукаємо, — пояснив я вождю шошонів. — Нехай мої червоношкірі брати обженуть їх, а ми з Семом підкрадемося ззаду.

— Уфф! — відповів Ко-Ту-Хо і попрямував до свого жеребця. Віннету пішов за ним.

Сем заплатив за пиво, яке виявилося дуже непоганим, і ми, не поспішаючи, рушили стежкою слідом за розбійниками, дотримуючись такої відстані, щоб нас не помітили завчасу.

Що більше ми віддалялися від готелю, то більш дикою і пустельною ставала місцевість. Врешті ми виїхали на відкритий простір, де не було кущів і каміння, за якими можна було б сховатися, і тоді пустили коней навскач, тож незабаром побачили негідників, які так і не помітили, що ми переслідуємо їх. Назустріч їм повільно рухалися Віннету і Ко-Ту-Хо.

— Доброго дня, містере Меркрофте! — привітався Священне Вухо. — Ви все ще подорожуєте на тих конях, яких вкрали в команчів?

— Чорт! — вилаявся Патрік і вихопив рушницю, але не встиг він її підняти, як ласó Віннету зі свистом обхопило його шию, і він із хрипом упав на землю.

Решта п’ятеро миттю кинулися врозтіч. Священне Вухо й вождь шошонів вистрілили одночасно, а потім вихопили томагавки і помчали навздогін.

— Стійте, нехай тікають! — закричав я. — Морґан у наших руках! Поверніться!

Але вони в запалі сутички не звертали уваги на мій заклик і зупинилися тільки тоді, коли останній з утікачів упав з розтрощеним черепом.

— Що ж ви наробили? — докоряв я Семові. — У них ми могли би дізнатися, де шукати місце, у якому вони сховали золото!

— Не біда, Морґан покаже нам дорогу туди!

— Він не покаже.

Незабаром ми переконалися, що правда була за мною: попри погрози, Патрік мовчав і не відповів на жодне запитання, а тільки люто посміхався. Золото, через яке стільки людей втратили життя, пропало безслідно.

Ми прив’язали Патріка до коня, як перед