Читати книгу - "Сюрпризи долі"

майже все моє тіло, стирчала лише голова, покірно чекаючи на останній ковток.

Завдяки її зв’язкам я відвідував міжнародні симпозіуми, мене запрошували на престижні вечірки та бенкети. Вона була заміжня, однак усі заходи ми завжди відвідували вдвох. На щастя, в неї не виникало думки розлучатися зі своїм чоловіком, інакше, я був би змушений одружитися з нею.

Я знав, що подобаюся й іншим жінкам, однак про них треба було забути назавжди. Суперниць не могло бути. Патронеса була дуже ревнивою і ненавиділа усіх гарненьких жіночок, зокрема мою секретарку Гелю, яка мене обожнювала. Та дівчина вже б давно не працювала в нашому інституті, як би не мала потужної підтримки. Наші очі не раз зустрічалися, і в її погляді я бачив захоплення.

До речі, одного разу Геля несміливо постукала в двері мого кабінету.

— Дозвольте, зайти, — сором’язливо опустила очі.

— Слухаю тебе, — відірвався від паперів.

— Мені дуже важливо знати вашу думку.

— Про що?

— Я пишу вірші, хочу подарувати вам свою першу збірочку.

— Ти вже її надрукувала? — здивувався я.

— Щойно забрала з друкарні, — зашарілася.

— Дякую, обов’язково прочитаю і скажу свою думку, — відкрив книжку і на першій сторінці й прочитав дарчий підпис: «Від щирого серця і з любов’ю».

Свою обіцянку я одразу ж і забув.

Із кожним днем я все міцніше утверджувався на новій посаді. Та чим вище злітав, тим більше боявся падіння, у багатьох колегах вбачав потенційних суперників, які так і чигали на моє місце. Найбільше непокоїв мене перший заступник. Він був непоганим професіоналом і добре розумівся на нашій справі. Без мене він дав би собі раду з усіма завданнями.

— Він небезпечний, — якось сказала патронеса.

— Я відчуваю нутром, — погодився.

— Треба його усунути з дороги.

— Але як? Він має непогану підтримку. Не вижену ж його просто так.

— Причина завжди знайдеться, — підморгнула.

— Так, та що тоді про мне говоритимуть?

— Ти бог, і вправі розправитися зі смертними, як забажаєш, — знову почулося улесливе шипіння.

— Зробимо хитріше, — лукаво посміхнулася моя патронеса.

— Як?

— Покладися на мне. Тебе не буде.

— А де ж я подінуся?

— Поїдеш за кордон. А я тим часом усе організую, ніхто й не здогадається.

— Непогана ідея, — зрадів я, бо значно приємніше робити чорну справу чужими руками.

— Незабаром Всесвітній конгрес у Берліні.

— О, це моя давня мрія!

— Бачиш, як добре все складається.

— Там величезний вступний внесок.

— Не хвилюйся, коханий, перерахуємо кошти з певного рахунку і оплатимо все за найвищим розрядом.

— Що б я робив без тебе!

— Простим смертним туди не потрапити. Та це не стосується тебе, ти ж Феб, — засміялася, — кому ж як не тобі там сяяти?

— А ти зі мною поїдеш?

— Чом би і ні.

— А що з моїм заступником?

— Будь спокійний, усе зроблять інші, як у казці про попелюшку: пташки відділять полову від зерна, миші позамітають у хаті, щоб жодного сміття не залишилося, — зловтішно засміялася.

— Ти всесильна, не лякай мене, — обняв її.

— Так, коханий, визнаю. Шкода того дурня, який з’явиться на моїй дорозі.

У Берлін з’їжджалася з цілого світу мистецька сметанка. Чесно визнаю, як би не вона, про таке відрядження і не мріяв би. Лише вступний внесок чого вартував, не кажучи вже про оплату п’ятизіркових готелів, фуршетів, бенкету й інших заходів. Я без упину вихвалявся перед колегами і знайомими майбутньою поїздкою, радісно помічаючи чорні іскорки заздрощів у їхніх очах. Quod licet Jovi, non licet bovi [27], — частенько повторював собі. Чи ж є хтось достойніший за мене?

Надходив час від’їзду. Та не все вимірюється знайомствами і зв’язками. Сталося так, що патронеса не змогла мене супроводжувати, — захворів її чоловік. Чесно визнаю, мене ця звістка втішила, оскільки вже давно мріяв хоч ненадовго вирватися зі своєї в’язниці.

— Мені не хочеться без тебе їхати, — вдавано сумно брехав.

— Ти повинен засяяти в цьому товаристві снобів, такий шанс випадає не часто, — поцілувала мене в чоло, як дитину.

— Мені буде самотньо, — продовжував гру в малого хлопчика.

— Що робити, обставини нас розлучають.

— То відклади їх, — перелякано затамував подих (а якщо відкладе?).

— Не можу, треба робити операцію, я вже домовилася з добрим хірургом, зволікати небажано. Все збіглося на цей тиждень.

— Так серйозно, — зітхнув я з полегшенням.

— Як бачиш.

— Скільки ж днів я буду без тебе, — підвів страдницьки очі до неба, щоб вони не виказали радості.

— Усього-на-всього тиждень, любий. А коли повернешся, вже не побачиш свого заступника. А ще маю хитромудрий план щодо твого майбутнього. Мені вже набридла твоя посада, найвищий час подумати про щось цікавіше.

Я знав, вона не вигадує. Ця жінка і справді мала колосальні можливості.

Яка радість! Я їду до Берліна, та ще й до того ж сам, без супроводу! Конгрес — чудовий шанс заявити про себе на цілий світ. У мені жевріло ще одне приховане бажання: страшенно кортіло потрапити в Берлінську національну галерею і оглянути роботи Каспара Давида Фрідріха, а надто його «Одиноке дерево», про яке тобі розповідав учора. Його образ