Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

підказував. – Ні, Господи, зроби так, щоб вона вдома була, а то ще поперед мене стане. Ні брати, ні сестра мені того не пробачать. Тут вона потрібна, тут… Зі мною вже як буде».

Та коли наступного дня наближалася обідня пора, усі його думки плуталися так, що й про все забув. Жалкував лише за тим, що й досі не повінчався зі своєю Меланією. А коли за ним прийшли, щоб повести на страту, відійшло й те. В очах стояла лише шибениця, яку він страх як боявся. Тож побачивши на площі військових із гвинтівками, навіть зрадів. Тут його теж назвали бандитом, як і всіх повстанців. «Це він і його брати не дають людям мирно жити», – а від такого звинувачення аж трясти почало. «Неправда! – розкотився площею жіночий крик, від якого і Тимофій стрепенувся. – Він не брав участі, навіть у нашій слободі його не було, – вона стала попереду того чималого гурту, який зігнала ця влада, аби всіх залякати. – Тоді мене треба стратити, за те – що я їх народила!» – вона говорила крізь сльози, але сміливо.

Умить гурт порідів, а за якусь хвилину майже нікого не лишилося. Перед матір’ю мов із землі виросли декілька військових, які загородили їй дорогу. Тимофія тим часом повели назад, бо ніхто не взяв на себе сміливість і не розпорядився, як діяти далі. А через три дні він знову стояв на цьому ж місці. Був і чималий гурт людей, ще й багато військових, які отримали наказ – нікого не випускати з площі, поки все не закінчиться. Та тільки встановилася тиша, як хтось прокричав: «Махно вже в Теплінському лісі!» Тепер прості люди, яких туди зігнали, і не збиралися тікати, адже довкола них здійнялась велика метушня – як військові, так і влада тікали з тієї площі, куди бачили очі. А Меланя з Тимофієм подалися додому. Настя теж рушила за ними, та після такого стресу ледь переставляла ноги.

– А я вже й попрощалася з ним о п’ятій ранку. Знайшовся добрий чоловік, який передав йому шмат хліба, пляшку молока та записку від мене, – хвалилася Петру того вечора.

– То добре, бо дуже він затощав за останній тиждень. Тепер десь сховатися йому треба. Може, до Григорія махне? – сам уважно придивлявся до неї.

– Навіть не знаю, що й придумати. Тимофій не голка, але треба, бо якщо неправда про Махна, вони знову його схоплять, – сама все зітхала. – А щось твою Олену давно не видно. Не захворіла, бува? – спитала просто так, бо вже б і додому пішла, а Петро все топтався перед нею.

– Вона… Вона… – не наважувався щось сказати. – Цього разу покинула мене остаточно, – нагнувши голову, лише шморгав носом.

– Не журися. Невдовзі відчинить двері і скаже, як минулого разу: як добре, що я вже у своїй хаті.

– Навряд. Подалася з одним білогвардійцем, а чи в Росію, чи за кордон, навіть не знаю. Невже ти досі не чула? – він був здивований, думаючи, що слобода аж гуде від таких новин.

– Ні. Повір, за нашими подіями всім не до того, а мені й подавно.

– Вагітна моя Олена, тому й не повернеться. Сказала, що хоче мати справжню сім’ю, – видно, Петрова душа вже відболіла, бо про все розповідав спокійно. – Хоча набрала два великих чемодани різного добра, яке накупила за мої гроші, – усе ж душила його образа. – Ніколи не любила, так сказала на прощання.

– Ось не бери дурного в голову, – хотілося хоч чимось його заспокоїти. – Коли жінка розсердилась, вона може наговорити що завгодно, тільки це не означає, що так воно і є. Час покаже, Петре. Ти видний чоловік, не бідний, завжди з копійкою, а такого жінки самі знайдуть, тож ще й перебиратимеш.

– Мабуть, ні, щось мені не до того. Навіть уявити не можу, що в моїй хаті хазяйнуватиме інша, – та такий він був засмучений, що й Насті шкода його стало.

Вона бачила, як сидів він допізна на призьбі під хатою. Чи думав свою думу, чи дрімав, бо й серед ночі там його розгледіла. Було дуже місячно і вили собаки. А коли ще раз вийшла, неначе десять сичів плакало разом. Оторопіла від почутого та давай до хати вертатися, а ноги не йдуть – усе на місці топчуться. Коли зайшла, зачинила двері на всі засуви, щоби ніяка біда зайти до неї не змогла.

Того вечора Григорій сидів на березі улюбленого озера і думав про своїх рідних. Припускав, що можуть Тимофія кинути за ґрати, але розвідка про те нічого не доповідала. Хвилювався й за матір, яку червоні можуть до серцевого нападу довести, і за сестру, якій простіше всього заподіяти якесь лихо. Але думки знову поверталися до Ксанки, котра маленькими невпевненими кроками увійшла в його серце, а тепер і не збиралася звідти виходити. Коли йому було не до неї, вона навіть не нагадувала про себе, а тільки-но видасться вільна хвилина, умить з’являлася перед його очима. Тому й любив він побути наодинці та подумати не тільки про бойові дії. У цей час йому хотілося мирного життя, мати свій дім, свій сад, клапоть землі, бо все ж був селянським сином. Уявляв, як повертається з роботи, як радісно зустрічає його Ксанка, а в будинку пахне спеченим хлібом. І не потрібні йому ні багатства, ні великі маєтки, щасливий був би, живучи в середньому достатку, але з коханою. Саме за такими роздумами і застав його боєць з охорони.

– Батьку! – озвався тихо. – До вас гостя… – не наважився назвати її ім’я.

– То пропускай! – підхопився Григорій, здогадавшись, про кого мова. Швидко розправив одяг, пригладив чуба і поспішив назустріч, уже помітивши чарівну принцесу, яка, верхи на коні, їхала прямо на нього. Вона здалася гордою і неприступною половчанкою, під якою в міру вгодований кінь з чесаною гривою і блискучими боками тупцював навіть на місці. Може, й справді була у неї кров тих далеких кочівників, чиї діви славилися надзвичайною вродою, а може, сам таке надумав, адже щоразу відкривав її іншою.

– Хто тебе посадив на нього? – звів брови, знаючи норов того молодого рисака. – А якби його щось налякало? – навіть боявся про таке думати.

– Ні, він мене розуміє з півслова. Та і їхали ми лісом, де ніяк йому бігти, якби й захотів, – від її