Читати книгу - "Зима у горах"

дипломатичні теми. Йому й так зроблено велику честь: він сидить біля Геретового вогнища.

За якийсь час Герет пішов до вбиральні за будинком. Залишившись наодинці із старою, Роджер мав намір продовжити ввічливу розмову, не виходячи за рамки безпечних нейтральних тем і, можливо, зробити ще одну спробу змусити її розмовляти з ним по-валлійському. Але настрій у старої, як він раптом зрозумів, був зовсім інший. Після того як двері за Геретом щільно зачинилися, вона нахилилась у бік Роджера, тіло її напружилось, у виразі вилицюватого обличчя з’явилась зосередженість. Він бачив, що вона хоче сказати щось дуже для неї важливе.

—     Герете,— покликала вона.

Роджер здогадався, що це перевірка, що вона хоче переконатись: що Герет, а не Роджер, пішов до ty bach.

—     Він вийшов.

Стара ще більше напружилась і ще ближче нахилилась у його бік.

—     Містере Фернівел! — У її вимові його ім’я прозвучало як ім’я якогось кудлатого ватажка клану з якої-небудь дикої гірської долини: Фер Ні Вел.

—     Слухаю, місіс Джонс.

Визначивши напрямок по голосу, вона раптом простягну* ла свою міцну зморшкувату руку й поклала її йому на коліно.

—     Скажіть мені.

—     Що саме?

Неначе у відповідь, стара так стисла йому коліно, що він мало не скрикнув. А вона шукала потрібні слова і не знаходила їх.

—     Ради бога, говоріть по-валлійському! — попросив Роджер.

Повільно, трясучи від зусиль головою, вона висловила те, що її мучило:

—     У крамниці мені говорять. Говорять мені, з автобусами погано. Інший автобус возить. Говорять, через Діка Шарпа, Говорять, невідомо, що буде з Геретом. Одні кажуть, йому доведеться поступитись. Продати автобус і перестати возити. Скажіть мені, містере Фернівел. Скажіть, чи й справді так погано? Герет,—вона шалено затрусила головою,—Герет нічого мені не каже. Ні разу не сказав мені, що в нього з автобусом.

—     Він не хоче вас хвилювати.

—     А я хвилююсь. Увесь час. Коли йду до крамниці, мені завжди говорять погане.

Роджер гарячково обмірковував, як йому бути. От-от може повернутися Герет, і якщо він застукає його за цією розмовою, то одразу й назавжди вважатиме своїм ворогом.

—     Місіс Джонс,— сказав він, притишивши голос,— не турбуйтесь. Діку Шарну кортить купити ваш автобус. Він хоче, щоб ми прикрили наше діло. Йому трохи вдалося зменшити наш заробіток, але ми переможемо. Ми переможемо! — палко повторив він,— Він нас не подужає.

Стукнула засувка: повернувся Герет. Стара знову випросталась. Роджер дивився на неї й не вірив, що та коротка, напружена розмова справді відбулась між ними, а не приснилася йому. М’язи вище коліна все ще боліли від її благального стискання.

Дипломатична розмова відновилась, але ненадовго. Вранці всім треба було рано вставати. За кілька хвилин Роджер подякував і почав прощатись.

—     Сподіваємось, ви пас навідаєте ще,— сказала стара, знову цілком увійшовши в роль ласкавого патріарха.

—     В будь-який час, коли вам буде зручно,— відповів Роджер. Тепер справа за Геретом, запрошувати його чи ні. Здається, він поводився правильно?

Герет провів його аж до хвіртки в кам’яній огорожі. Настрій у нього був благодушний, доброзичливий.

—     Дорогу знайдете? Займіться губою. Промийте її, коли прийдете додому.

—     Та вже легше.

—     Ну, до завтра.

—     До завтра. На добраніч. Дякую.

Роджер почав спускатися твердою кам’янистого стежкою. Ні він, ні Герет жодним словом не згадали про свої турботи. Що ж, граймо в цю гру й далі. А за тиждень чи за місяць, якщо Герет буде змушений визнати себе переможеним, він, Роджер, спакує чемодан, замкне спорожнілу каплицю, повернеться до Лондона і без зволікань запропонує свої послуги Упсалі. Роджер спробував уявити, як він це сформулює. «Останнім часом мені пощастило поглибити свої знання в галузі кельтської культури шляхом оволодіння як письмовою, так і розмовною валлійською мовою, і я готовий розпочати в цій галузі відповідні дослідження, а також викладання цих дисциплін». Слова ці виразно відлунювали в голові, але водночас складалося враження, ніби вони долинають до нього з якоїсь неймовірної далечини, з глибини цього темного неба з дворогим і настороженим місяцем.

Дійшовши до місця, де починалась брукована дорога, він на мить спинився і оглянувся на Геретів будинок. У вікнах ще світилось, але поки він дивився, світло погасло. Над будинком, як і сто років тому, мовчазно темніло громаддя відвалу.

Найкращим другом Роджера була чавунна грубка. Вона давала не лише тепло, а й правила йому за товариство. Приходний сюди ввечері або вдень відпочити між двома рейсами, він наближався до цього маленького, бокастого, веселого божества з шанобливим і вдячним почуттям. Заспокійливий нескладний ритуал був завжди один і той самий: засунути в пупок божка гладенький металевий кіготь, посовати ним угору й униз, щоб розворушити йому нутрощі, потім випести з-під нього акуратне суденце, а тоді вже підгодувати вмираючий шлунковий жар гарненькими круглястими брикетами спресованого антрацитового пилу. Ці брикетики мали назву «пічні горішки», але Роджеру, коли він замислено зважував їх на своїх запилених вугіллям долонях, вони здавались не горішками, а яєчками. В кожному сидів ембріон чудесного заспокійливого тепла. А маленька всемогутня грубка була інкубатором, в якому з яєць, наче птах фенікс з попелу, зроджувався вогонь.

Вперте побачивши грубку, Роджер, через її європейський вигляд, спочатку вирішив, що її привезла сюди фрейлейн. Але поступово пізнаючи фрейлейн краще — адже він жив серед залишених нею речей, своєрідних еманацій її душі,— Роджер нарешті зрозумів: грубка належить до останнього періоду релігійного життя каплиці. Фрейлейн Інге, поза сумнівом, сучасна дівчина, для неї тепло — це щось таке, що викликається знеособленим клацанням вимикача. Вона, напевно, зажадала поставити тут електричний камін. Чому ж містер Робертсон не погодився? Чому фрейлейн мусила бруднити свої нетерплячі, з претензією на художницький талант пальчики антрацитовим пилом?

Очевидно, вирішив Роджер, справа у проводці. Перевіряючи електрику, він побачив, що більш-менш надійний запобіжник має тільки досить малопотужна електрична плитка.