Читати книгу - "Піти й не повернутися"

цікавості до нового повороту розмови відповів староста. Старостиха перестала хлипати, затамувала подих. Рибак трохи поміркував: звичайно, було б дуже добре пригнати в загін корову, але, мабуть, звідси буде далекувато; можна не встигнути до ранку.

— Так, ходімо.

Він закинув за плече гвинтівку, староста слухняно надів зняту з цвяха шапку і мовчки штовхнув рукою двері. Рибак, йдучи слідом за ним, кивнув Сотникову:

— Ти зачекай.

4

Як тільки двері за ними зачинилися, господиня кинулася до порога.

— Ой боженько! Куди ж він його? Ой, за віщо ж він? Ой боженько!

— Назад! — хрипло наказав Сотников і, не встаючи з ослона, простяг ногу у валянку, перегороджуючи шлях до дверей. Жінка боязко відступилася і стала посеред хати. Хвилину вона то схлипувала, то змовкала, прислухаючись до звуків знадвору. Сотников теж чекав. Він погано розібрав зміст недавньої тут розмови, але те, що дійшло до його запамороченої гарячкою свідомості, давало підстави думати, що Рибак, напевне, застрелить старосту.

Але минав час, а пострілу звідти не було. Затуляючись ріжком хустки, жінка все ойкала і голосила, а Сотников сидів на ослоні і пильнував, щоб вона не вискочила надвір — не наробила крику. Почував себе він погано, дошкуляв кашель, трясли дрижаки, голова дуже боліла, і тіло біля теплої грубки то мерзло, то обливалося холодним потом.

— Синку, дай же я вийду, дай гляну, що вони там…

— Нічого глядіти!

Жінка, видно було з усього, дуже переживала, і сліпо кидалася в напівтемряві хати, і все тужила, певно, щоб розчулити його і прорватися у двері. Але нічого в неї не вийде, він не піддасться на її зворушливість. Він дуже добре пам'ятав, як одного разу наївна довірливість до такої ось жінки мало не коштувала йому життя. І та на вигляд теж свята простота, в білій хустині на городі, серед бадилля. Виходячи з ліска, він одразу запримітив її у той ранній ранок і подумав ще: от і добре. Вона покаже, як потрапити на стежку через болото Чорні Вигари, котре, як сказали йому за два села звідси, не перейти, не знаючи дороги.

Він вийшов з чагарника і понад нивкою конопель ніким не помічений підійшов до неї, коли вона зосереджено порпалася в борозні. Досі в його очах стоїть сіра спідниця, білі, незасмаглі литки ніг і якась куртка з латкою на плечі — жінка ламала бадилля і не бачила його. Він стиха привітався, і вона, на диво, не злякалася, тільки подивилася пильно на нього, слухаючи і ніби не розуміючи прохання.

Потім жінка усе якнайкраще пояснила — і як вийти на стежку, і як перейти кладку і по який бік обійти пагорб, щоб не потрапити в драговину. Він подякував, і хотів уже йти, але та зупинила, сказала: «Зачекай, мабуть же, голодний», — озирнулася, наклала в пелену бадилля і повела до хати. I треба ж було йому погодитися, не відмовитись од їжі. Але він і справді був зголоднілий і стомлений, як вовк весною, і пішов за нею по межі до недалекої садиби.

Поки вони йшли, жінка теж лагідно казала йому «синку», і ще, пам'ятав, разів зо два назвала «бідолашним» — був він неголений, як зараз, невмитий, мокрий до колін від роси, виснажений від недоїдання і взагалі мав жалюгідний вигляд. Говорити по-тутешньому ще не вмів і приховати своє явно військове походження не міг — одразу було видно, хто він і звідки. Зброї в нього у той час не було — тільки два дні тому якимось чудом вирвався од смерті, майже без жодної надії на порятунок…

Старостиха тим часом не могла заспокоїтися: все більше метушилася по хаті і плакала.

— Синочок, ну як же так? Він же його застрелить!

— Слід було раніше про це думати, — відказав Сотников, намагаючись дослухатися до звуків знадвору і менше зважати на її слізні нарікання.

— О дітонько, хіба ж я не казала, хіба мало просила! На бісового батька йому було братися. Молодші є. А то ж котрі людяні — не хотіли, а нелюдяних селяни боялися.

— А його не бояться?

— Петра? Ой, так його ж усі тут знають, ми ж тут споконвіку живемо, нашої тут рідні півсела. Він же до всіх подоброму…

— Навряд щоб завжди по-доброму.

— Може, й так. Може, й правда твоя, синку, — не завжди. Вони ж його все примушують: то хліб здай, то одяг збери, то на дорогу женуть — дорогу розчищати. А він же що зробить — усе людей треба примушувати.

— А ви як думали? На те й загарбники, щоб примушувати.

— Примушують, авжеж. Щоб їх бог примусив! Приїхали на машинах, позабирали свиней. І нашого кабанця забрали, не подивилися, що староста. Кажуть, син у Червоній Армії, так щоб загладити вину перед Німеччиною. Щоб вона ясним вогнем горіла, та Німеччина. «Кляни, але не дуже я повірю тобі», — сонливо думав Сотников, не приймаючи витягнуту ногу. Здається, й та казала теж щось про Німеччину, доки брязкала в посуднику і різала хліб. Разів кілька вибігала в сіни — по сало і по молоко у глечику, а він сидів на лавці біля столу і, ковтаючи слину, чекав, дурень, їжі. Правда, одного разу йому почулося, ніби в сінях хтось тихо гукнув, потім долинув коротенький шепіт, але він розпізнав сонний дитячий голос і заспокоївся. Та й господиня зайшла до хати спокійна і ласкава, налила йому великий кухоль молока, нарізала сала, і