Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

матимеш, якщо будеш робити те, що я скажу. Я хочу вивести тебе в люди й виведу. Ми виступатимем у невеличкій власній виставі. Старий Гіршбайн улаштує нас, він закоханий у мені… Ну, йди ж сюди, а то я битиму тебе. Давай поміркуємо… Ми почнемо танцями… А тоді ти вдаватимеш, ніби чіпляєшся до мене… Я буду чекати на трамвай… а ти наближаєшся й кажеш: галло, дівчатко! А я кличу полісмена…

-----

— Довжина добра, сер? — спитав кравець, заклопотано позначаючи на штанях рисочки шматочком крейди.

Джемз Мерівейл глянув униз на невеличку зів’ялу лису голову кравця й на цинамонові штани, що вільно мотлялися йому на ногах. — Трохи коротше… Мені здається, що надто довгі штани роблять людину пристаркуватою.

— Галло, Мерівейле, я й не знав, що ви замовляєте одіж теж у Брукса. Дуже радий бачити вас.

Мерівейлові аж кров застигла в жилах. Він дивився просто в очі Джекові Кеннінґгемові, у його блакитні очі алькоголіка. Закусивши собі губи й не відповідаючи, силкувався прикро глянути на нього.

— Лишенько! Знаєте, що ми робимо? — вигукнув Кеннінґгем. — Адже ми замовили собі однакові костюми… цілком однакові.

Мерівейл повів ошелешеним поглядом од Кеннінґгемових штанів до своїх. Такий самий кольор, такі самі вузесенькі червоні смужки й зелені крапки.

— Не можуть же майбутні родичі носити однакові костюми. А то подумають, що це уніформа. Тільки людей смішити.

— Щож нам робити? — буркнув Мерівейл.

— Кинемо жеребок, кому припаде, та й годі… Чи немає у вас, часом, четвертака? — Повернувся Кеннінґгем до кравця. — Дякую. Ну, почнемо з вас. Називайте.

— Спинка, — мимохіть промовив Мерівейл.

— Цинамоновий костюм припадає вам… А я маю вибрати інший… Дуже радий, що ми вчасно зустрілися. Слухайте! — гукнув він із-за запони в кабінці — чому б нам не пообідати сьогодні разом у Салмаґенді-клюбі? Я там обідатиму з людиною, що дужче від мене захоплюється гідроплянами… Маю на думці старого Перкінза, ви знаєте його, це один із віцепрезидентів вашого банку. І, слухайте, коли побачите Мейзі, скажіть, що я прийду взавтра до неї. Ціла низка непередбачених обставин перешкодила мені написати їй… найнеприємніші всякі події, що взяли весь мій вільний час… Пізніше я розповім їй.

Мерівейл кашлянув.

— Добре, — стримано мовив він.

— Все як слід, сер, — сказав кравець ударивши його злегка по спині. Мерівейл пішов до кабінки одягатися.

— Ну, друже, — вигукнув Каннінґгем, — мені доведеться замовляти собі іншого костюма… а о сьомій годині чекаю на вас.

Руки Мерівейлові тремтіли, коли він тугіше підтягав пояс. Перкінз, Джек Кеннінґгем, чортів шантажист, гідропляни, Джек Кеннінґгем, Салмаґенді, Перкінз. Попростував до телефонної кабінки в куточку крамниці й подзвонив додому.

— Це ви, мамо? Боюсь, що не зможу обідати вдома. Обідатиму з Рандольфом Перкінзом у Салмаґенді-клюбі… Так, це дуже приємно… О, ми завжди були з ним приятелями… Авжеж, це важливо, з людьми, що стоять вище… Потім, я бачив Джека Кеннінґгема. Так просто й сказав усе, а він дуже зніяковів. Обіцяв другого ж дня докладно все з'ясувати… Ні, я стримувався. Почував, що мушу бути стриманим заради Мейзі. Кажу вам, що вважаю його за шантажиста, але ще нема доказів… Отож, можливо, прийду пізно, на добраніч. Ні, ні, будь ласка, не чекайте. Скажіть Мейзі, хай не турбується, я розповім їй усе якнайдокладніше. Бувайте здорові, мамо!

-----

Вони сиділи біля невеличкого столика в глибині тьмяно освітленого кафе. Дашок на лямпі зрізав їм верхню частину облич. На Еллен була яскрава зеленкуватосиня сукня й невеличкий синій капелюшок з зеленою облямівкою. Обличчя Рут Прінн видавалося стомленим і зажуреним під вуличним ґримом.

— Еляйн, ви мусите піти, — говорила вона плаксиво. — Там буде Кассі і Оґлторп і весь колишній гурт. Хоч ви й маєте величезний успіх у журнальній справі, але не слід занедбувати старих друзів. Вам навіть і на думку не спадає, як часто ми згадуємо вас і як вами захоплюємося.

— Алеж, Рут, мені не подобається, коли надто багато збирається людей. Певно, вже старію. Ну, та добре. Завітаю на якийсь час.

Поклавши сандвіча, що вона гризла, Рут погладила руку Еллен. — Людей буде не дуже багато. Проте, я певна була, що ви підете.

— А ви, Рут, так і не розповіли мені, про літнє турне трупи минулого року.

— Ой, лихо з ними всіма! — вибухла Рут. — Це було щось жахливе! Справжнісінький ярмарок. Поперше, режисер трупи Ральф Нолтон, чоловік Ізабель Кляйд, просто алькоголік… а сама прекрасна Ізабель не дозволяла виступати на кону жадній хоч трохи пристойній акторці, боючися, що публіка не розбере, хто ж саме зоря… Не сила навіть розповідати… Бо все це вже не тішить мене, а просто проймає жахом… Ой, Еляйн, я зовсім утратила мужність. Боюся, люба, що стаю вже старою. — Вона почала зненацька плакати.

— Не треба, Рут, — мовила Еллен тихим, трохи хрипким голосом. Тоді засміялася. — Кінець-кінцем ніхто з нас не молодшає.

— Ви не розумієте, люба… й ніколи не зрозумієте.

Довгий час вони сиділи мовчки. З інших кутків похмурої кімнати до них линули уривки тихих розмов. Ясноволоса кельнерка принесла їм дві порції компоту.

— Вже, мабуть, пізно, — зауважила Рут.

— Тільки пів на дев’яту… Не варто приходити на вечірку надто рано.

— До речі… Як себе почуває Джіммі Герф? Я не бачила його цілий вік.

— Джімпсові ведеться добре… Але йому дуже надокучила робота в газеті. Хотілось би мені, щоб він знайшов, нарешті, роботу, яка припала б йому до вподоби.

— Він належить до тих, що ніколи не заспокоюються. Ой, Еляйн, я була така щаслива, коли дізналася про ваше одружіння… І повелася зовсім, як причинна… плакала, плакала… Ви, певно, дуже щасливі, з своїм Мартіном?

— О так, у нас все гаразд. Мартін росте. Нью-Йорк, здається, добре впливає на нього. Він був такий опецькуватий і спокійний, що ми якийсь час боялися, чи не ідіота народили. А знаєте, Рут, у мене, мабуть, не буде більше дітей… Я так страшенно весь час боялася, щоб не породити каліки або ще щось… Навіть згадати, то вже стаю немов хора.

— І разом з тим, це так дивно!

Вони подзвонили біля дверей з невеличкою мідяною табличкою з написом Естер Вуріз. Плястичні танці. Тоді зійшли рипучими, недавно пофарбованими сходами. Відчинивши двері до кімнати, повнісінької людей, угледіли Кассандру Вілкінз у грецькій туніці, вінку з єдвабних троянд і з позолоченою дерев’яною дудкою у руках.

— Ой, любі, — вигукнула вона, оповиваючи їх обох руками. — Естер казала, що вас не буде, але я знала, що ви прийдете… Ідіть праворуч, скидайте верхній одяг, а ми тим часом почнемо вечірку деякими клясичними танцями.

Вони увійшли слідом за нею до довгої, освітленої свічками, напахченої ладаном кімнати, повнісінької чоловіків і жінок зодягнених у туніки.