Читати книгу - "Знак біди"

вони виламуватимуть двері, а вони вдарили чимось по вікні, в хаті дзенькнуло, посипалося шкло, потім з тріском розвалилася рама. Це вже було гірше, так вони швидко опиняться в сінях. Добре, що в комірчині маленьке віконце, через таке не залізеш. Але ж вони щось придумають...

— Багатько, виходьте самі, ми не битимем, — почувся розважливий, майже спокійний голос Свянтковського. «І цей тут! — злостиво подумала Степанида. — Добра душа, називається...» — Тільки покажіть, де бомба? Чуєте? Вас ми не чіпатимем.

«Ач, чого захотіли!» — подумала Степанида і одповзла від дверей до жорен. Вони там чи не всі вже гуртом ходили по сінях — мабуть, хтось один заліз у вікно і відщібнув двері. Але двері до комірчини не одщібнуть.

Щойно вона це подумала, як двері із сіней смикнулися, щось по них так гримнуло, що посипалась трухлявина зі стіни, і ще загрюкало з тріском — мабуть, вони били по дверях сокирою. Звичайно, це вже було гірше, це змінювало справу, роблячи все вужчим те хистке коло безпеки, в якому вона опинилася і де все менше залишалося місця для будь-якої надії. Але вона ні на що не сподівалась, вона чітко усвідомлювала свою долю, тільки до останньої межі відтягувала свою найостаннішу мить.

Так, як вона хотіла, на превеликий жаль, не виходило, її плани руйнувалися. Але їй дуже хотілося, щоб і по-їхньому також не вийшло.

Певно, вони могли б застрелити її крізь двері — сховатись від кулі тут не було де, але вони не стріляли. Мабуть, вона потрібна була їм жива. Може, щоб сказати, де бомба? Отже, від Корнила головного вони не дізнались. Але й від неї теж не дізнаються.

Здається, вони вже чи не всі вчотирьох виламували двері, що ходором ходили в проймі, тільки міцні куті гаки та завіси не давали їм розвалитись. Але ж однак розіб’ють. Рано чи пізно. Степанида вже знала, що треба зробити, тільки налякалась від думки, що може спізнитися. Навколішки полізла під жорна й напотемки тремтячими руками викотила звідти важкий бутель із гасом.

Вони все били, двері тряслись і тріщали, а вона витягла дерев’яну заткавку і з широкого рильця судини хлюпнула на двері, потім обабіч дверей, облила іншу стіну — на подвір’я. Вона й сама обіллялася — руки, ноги, спідницю, засмерділо гасом, але тепер усе те не мало значення. Кинувши на долівку вже легку посудину, дістала з маленької кишеньки ватянки сірники, якими так і не встигла розпалити грубку, і, уклякнувши, тернула сірником по коробці.

Але з першим сірником її спіткала невдача, двері не зайнялись, сірник погас. Тоді вона стягла з голови хустку й вилила на неї з бутля рештки гасу, запалила другого сірника — хустка спалахнула багряним полум’ям, і вона, обпікаючи руки, кинула її на поріг.

Степанида впала ниць на тверду земляну долівку, утоптану за віки ногами панів, шляхтичів, наймитів, ногами Петрика, її чоловіка, і її дітей, і, задихаючись від димного смороду, дивилася на вогонь. Полум’я від хустки грайливо метнулося до дверей, шугнуло під стелю й навкіс поповзло по колодах стіни; загорілося якесь дрантя на цвяшку в кутку; кучеряві вогненно-червоні космаки полум’я закрутились, заверещали в сизому й чорному димові, все пориваючись угору, попід стелю, до смоляних балок комірчини. Вона вже задихалась від диму й щільніш притислася до прохолодної долівки.

В сінях хтось погрозливо крикнув, але вона не зрозуміла — що, тільки відзначила подумки, що двері ламати перестали. Зате голосно гримнув постріл, і щось коротко вдарило ззаду по боденьці. Куля! Але тепер нехай стріляють, тепер це вже не лякало її. І ще гримнуло з іншого боку, уже знадвору, друга куля влучила десь у жорна й відскочила в куток, де вже гуло кошлате говірке полум’я. Всю комірчину заволокло тьмяними пластами диму, крізь які то тут, то там угорі пробивались-виблискували миготливі язики вогню, дихати ставало все важче, й вона, підгорнувши ноги, нерухомо лежала на долівці. Вона відчувала, що зараз згорить, що, мабуть, упаде стеля або навіть швидше задихнеться від диму, якщо до того не застрелять знадвору. Але тепер їй було байдуже. Вона все, що мала, зробила, а якихось надій на порятунок у неї не залишилось.

Вони там щось тривожно лементували, ще кілька разів стрелили крізь стіну, але їй у комірчині вже майже нічого не було чути — вогонь все більше брав силу, по кутках та по стінах тріщало, шкварчало, гуло — палали вже стеля, стіни, діжки в кутку, кросна, засіки, дрібне господарське начиння — усе дерев’яне, багаторічне й сухе. На неї густо повівало жаром і сипавсь присок, сильно пекло в голову й ноги, здається, вже зайнялось волосся на потилиці, вона уткнулась обличчям у рукав ватянки й поволі, болісно задихалася. Щоправда, вона так і не знала, що з нею станеться швидше — згорить чи задихнеться в димові, — і не могла збагнути, що зараз ліпше. На деякий час свідомість її потьмарилась, здається, вона зомліла, потім опритомніла й відчула, що на спині тліє вата — горить ватянка. Це вже був кінець, і вона не в лад зі своїм станом подумала: чому ж її там, у виярку, не побачив ніхто з бомбою? Бодай хто-небудь із тутешніх — якийсь пастушок, чоловік, жінка, аби запам’ятали місце, залишили знак у пам’яті.

Тим часом дихати вже не було чим, вона задихалася, тліло волосся на голові й задушливим смородом чадила ватянка.

Здається, зайнялись і рукави на ліктях, якими вона затуляла обличчя й думала: «А може, і добре, що її ніхто не побачив, ні добра, ні зла людина, і ніхто нічого не дізнається. Добрим людям і не треба, а оці нехай казяться. Нехай думають — де? І не сплять ні вдень ні вночі, і бояться до скону».

Ця несподівана думка принесла маленьке заспокоєння і була останнім проблиском її змордованої свідомості перед останнім забуттям, з якого вона вже не очумалась.

Вона вже не чула, як, наздогнані вогнем, вискочили із сіней поліцаї, не бачила, як спахнула полум’ям стріха комірчини і вітер щосили роздмухував його, спрямовуючи у бік хліва і клуні, і як небавом широке море вогню з тріском, гулом і скреготом заполонило всю садибу, хижо пожираючи будівлі, дрова, найближчі до стін дерева, плоти, обсипаючи подвір’я іскрами й попелом.

Стрімкі рої іскор і вогненні солом’яні віхті линули в нічному задимленому небі над яром до сосняку й дороги з ненависним їй містком через багнисту річку Дерев’янку.

Пожежу ніхто