Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 33 РИТА

Резник не проявляє ані розважливої обережності, ані найменшого зволікання при подальшій грі. Він заробляє всі можливі очки, але навіть мені очевидно, що навряд чи його зусиль буде достатньо для виграшу команди.

— Добре хоч Резь у нормі, — повторює Корній стурбовано, — я одразу зрозумів, що його не зачепило, одразу зрозумів.

Кувалда іноді аж надто навмисно тримається якнайдалі від капітана "Скалозубів".

Найбільше я боялася, що "Барси" використають останні хвилини третього тайму, щоб добити Резника, але відбувається протилежне.

Кілька разів я підходжу до скла надто близько. Бо Артур так ризикує на поворотах, що це в мене темніє в очах, коли хокеїст різко змінює швидкість.

Два рази він навіть спотикається. Я безглуздо змахую руками, немов це здатно допомогти.

— Сядь, сідай, Ритулю, — мало не шмигає носом Коваленко позаду. — Ніби ти можеш щось змінити... Не нервуй.

Я не обертаюся на юніора, бо не впевнена, що зумію стриматися.

Взагалі-то... я якраз можу змінити.

Я можу зупинити це просто зараз.

Але рішення вже ухвалено, і я... Я ніби більше нічого не відчуваю, тільки дивлюся, як Резник відкатує останні хвилини. Мої очі, вуха і легені працюють без перебоїв. А з груднини все вирвано і роздроблено, немов капітан "Скалозубів" забрав моє серце з собою і це по ньому ковзають безжально швидкі леза.

Резнику потрібно докатати і я знаю як це — коли "потрібно" і ніщо більше не має значення. Нехай мозок затуманений і ось-ось відключиться, але м'язова пам'ять зробить свою справу, і тіло витягне з резервів усе до останнього.

Хтось зупиняється поруч зі мною, і я вмить розумію, що це директор клубу Хогай, хоча й не повертаю в його бік голову.

Майже хвилину ми мовчки спостерігаємо за гравцями на плато, а навколо нас — лютують фанати. Ми ж невідривно стежимо за однією божевільною біло-червоною крапкою, бо Резник працює як шторм у людській подобі.

— Я, звичайно ж, знаю, хто ти, — каже Хогай і простягає мені жуйку.

Я ігнорую запропоноване частування, тільки обіймаю себе сильніше.

— Якщо він залишиться інвалідом, то це назавжди висітиме тільки на тобі, — продовжує він.

Мої губи тремтять, але це неважливо.

Хогай не здатен зрозуміти, що це таке. Мало хто здатен. Коли тижні-місяці-роки поневірянь і фізичних тортур ведуть до одного моменту, і другого шансу в тебе не буде.

Будуть тільки жалюгідні хвилини, щоб або відпрацювати на повну, або втратити все.

Замість того, щоб поглянути на директора, я виглядаю Уланова і Корнія, але вони спостерігають за грою і не звертають на нас увагу.

— І знаєш... На твоєму місці я б замислився, можливо, ти приносиш невдачу, Рито Шаповалова, — світським тоном зауважує Хогай.

Я так і залишаюся стояти в одному положенні до того, як протяжний звук оголосить кінець третього тайму.

Змушую себе додивитися, як Резник промине отвір і покине крижане плато. "Скалозуби" програли, але, найімовірніше, вийдуть у плей-оф.

Уланов одразу ж кидається в бік Артура, а я розвертаюся.

І прориваюся не до службового коридору під трибунами й не до більш-менш порожніх сходів, що ведуть до адміністративної частини будівлі.

Я перестрибую через біло-червону огорожу і залишаю відсік, призначений лише для членів команди "Скалозубів".

І пірнаю в натовп фанатів і гостей, піднімаючись звичайними сходами. Усе ніяк не можу вийняти руки з кишень. Хтось штовхає мене, і, здається, що мене ще й гукають, але я не зупиняюся і не обертаюся.

Якщо побачу серйозні очі Резника знову, то впевнена, що для мене все буде втрачено. Мені потрібно вийти та вдихнути свіжого повітря, тому що тут — так близько до льоду і так близько до капітана "Скалозубів" — я починаю задихатися.

***

Увага: є наступні розділи (34-35)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍