Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 34 АРТУР

Я все ще сиджу під трибунами, навіть після того, як крики й гомін вже давно повністю затихли.

Час би зняти шолом, але... якщо зовсім уже чесно...

Більше не знаю, навіщо його знімати.

Хогай і Корній, напевно, вже перестали мене шукати. Уланов — так точно, я цього гівнюка добре знаю.

Завдяки його тупості вдалося відкрутитися в перші хвилини після закінчення матчу, і я тепер сиджу тут уже... скільки годин минуло?

Я навіть світла не ввімкнув у цій підсобці.

Голова, на диво, не розколюється. Тільки одна точка пульсує, немов там кров'яний потік до вибуху готується. Чорт, якщо моя макітра здетонує тут, під трибунами, я вже уявляю ці заголовки в "Спортмені".

Бідна прибиральниця, яка знайде мізки капітана "Скалозубів", що витекли з-під шолома.

Звісно, я не запросив медичної допомоги, бо я не буду підставляти Риту. Я планував зобразити падіння перед закінченням третього тайму, але не встиг. Не встиг те, не встиг це, не встиг усе...

Рита навіть у мій бік не глянула, коли все закінчилося.

Другий нападник "Барсів" не зумів приховати страху в погляді, коли ми тиснули руки, а Салазаров уже, напевно, дзвонить усім членам клубу, щоб мене знайти та, ясна річ, налаштувати потрібним чином і заспокоїти.

Це вони всі в курсі — що далі буде.

Сезон в розпалі, і я відіграюся на повну, і мені глибоко начхати, чия голова постраждає у процесі, якщо вона тільки не зі "Скалозубів".

Раніше мама на мої матчі приходила. Брат ніколи не приходив, але я розумію чому. Дядько й тітка іноді заглядали, але потім мама померла — і все. Тепер тільки чотири фан-клуби на кожен матч приходять. Кайф, що вже.

Дідько, Шаповалова навіть плечем не повела, коли йшла. А я відкатав нормально, лише тому, що вона тоді так дивилася, коли підповзала до мене на льоду.

Я вивалююся з підсобки, і хоч штучне світло сильно б'є в очі — я почуваюся більш-менш в нормі. Навряд чи голова відвалиться. Якби планувала покотитися, то вже точно б відвалилася.

Блукаю серед трибун, а потім я навіщось ковзани натягую і знову на лід ступаю. Але одразу ж назад повертаюся.

Десь стукають двері — напевно, це на арену завітали прибиральники.

Але цей день вирішив залишатися найгіршим до останньої хвилини.

Кувалда стрибає на арену із протилежного боку, та й ще рукою мені знак подає.

От же покидьок, навіть стікати кров'ю не дасть спокійно.

Я впираюся руками в перегородку з боку трибуни. Краєм ока бачу, як у мій бік ковзає Кувалда на лезах.

Нічого, якщо я накажу скаженому розумнику провалювати до того, як він відкриє рота?

— Лід сьогодні був дурним, — починає Кувалда.

— Відчепись.

Як же все тепло на задній частині моєї шиї. Це кров стікає з голови, а я тут продовжую стояти.

— У Куліо напрацювалася права нога. А Стоянов весь час лінується. Усе добре піде, не парся. Ти ж знаєш, він не перший, хто шрам на горлі отримав.

— У мене таких бабок немає, щоб твої консультації оплачувати.

— Жартуєш, Резник. А якщо серйозно, — він розвертається спиною, і тепер ми обидва дивимося на протилежну перегородку, — хто ця медсестра, що тобі квиток на смерть подарувала? Гарнюня. Пощастило ж. Ця — та сама медсестра?

— Закрий рота. А краще до дідька йди.

Мені плювати на його уважний погляд. І завжди було плювати на його слова. Він часто говорить одне, а робить — інше. Він просто скажене чудовисько на льоду.

— Чувак, — тихо вимовляє Кувалда, — це всього лише гра.

— Це не всього лише, — захриплим голосом не зволікаю я з відповіддю, — гра.

— Ні, це реально просто гра, Артуре. І воно того не варте. Давай, відвезу тебе в лікарню. Або покличу зараз Уланова, обирай сам.

— Ти тільки спробуй. Ти тоді побачиш.

— Знаєш, чому я виграю? Бо мені начхати, виграю я чи програю. Ось реально не має значення. Ти програєш з тієї причини, що зробив це метою свого життя.

Я нічого не відповідаю, бо на це мені якраз начхати.

Він ковзає до іншого виходу, але обертається, коли досягає середини поля.

— Життя — це рух уперед, Резнику! — широко розводить він руки в різні боки. — Життя — це як секс. Іноді варто повернутися назад, але тільки щоб рушити вперед. Завжди вперед, як час і секс. Ти зрозумієш якось. Коли ти програєш — ти виграєш насправді. Коли ти виграєш — ти програєш насправді.

— Ти можеш уже заткнутися?! — кричу я настільки дико, що він зупиняється.

— Усього лише гра! — кричить Кувалда у відповідь.

— Колись, — гримить мій голос по всьому стадіону, — я зроблю так, що тобі потрібно буде виграти. Ти будеш молитися, щоб виграти, Володя! І ти програєш. Я клянуся!

Уже всередині тренувального центру я стягую шолом, але розглядаю голову лише після того, як приймаю поспіхом душ і переодягаюся.

Не так уже все страшно. Зараз поїду в лікарню, є в мене один потрібний контакт для таких випадків...

П'ятнадцять довбаних хвилин іде на те, щоб спуститися до парковки непоміченим. Добре хоч тренувальний центр нам не поміняли, і я знаю цю будівлю вздовж і впоперек.

Але коли завалююся на паркінг, то взагалі втрачаю будь—який орієнтир на мить, бо мою голову справді хитає-хитає, а ще на мене нападає щось маленьке, помаранчеве й темноволосе.

І ця маленька й помаранчева істота пищить і гарчить одночасно.

— Рито, — сиплю я, — ти що тут роб...

Вона хапає мене за плече і штовхає — і вау, я крокую саме в той бік, у який Рита мене скеровує, — а потім вона ще видирає в мене з руки ключі від машини.

Шаповалова — помаранчева, бо на ній гігантська помаранчева куртка.

— Сідай негайно, — примудряється вона карбувати кожне слово голосом, що зривається, — інакше я тебе сама приб'ю. Швидко, Артуре!

І Рита накидає мені на голову щось м'яке, але я встигаю розгледіти її блискучі очі й тремтячі пухкі губи, і тільки й думаю про те...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍