Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

— Тому ченці в скиніях вірили, що Давні існували до та зовні Логосу, — пояснила Ебру. Вона підвелася і знов покрокувала узбережжям. Кара наздогнав її.

— Але ж се не так, — мовив він обережно.

— Не для них, — стенула плечима Ебру. — У річки є джерело, річище та гирло. Се незаперечно.

Вона підняла камінчик і жбурнула його в потік. Звук падіння розчинився в розміреному вуркотінні води.

— Але ти… ми знаємо, що джерела немає.

— Є. Не одне, а безліч. Є річище — спогад, пісня, рука. А гирло…

Кара зупинився, невідривно дивлячись на Ебру.

— Спостерігач… Він — той простір, де відбиваються всі до одного сенси та значення, з яких складається руна, спогад чи пісня. Вони набувають єдності не у своєму походженні, а в призначенні…

Він прикусив губу й закотив під лоба очі, наче намагаючись вловити ту думку, що розпадалася в його свідомості тисячами химерних уявлень.

— Тільки Спостерігач не є людиною. В нього немає історії, немає життя, немає бажань та прагнень. Він — лише той, хто зводить докупи всі ті штрихи, що утворюють Джерело. Гирло й Джерело об’єднуються в Спостерігачеві!

Ебру кивнула.

— Я — ключ. Я — брама, — повторила вона слова безумця Яхцзи, якого було вбито у скинії мисливицею Дамлою. Того, що задушив пресвітерію Аджену. Того, що напав на Ебру й вичавив їй очі. Того, що був розрубаний киличем Кари. Того, що був зарубаний киличем Тольґи. Того, що самотньо лементував, коли підлітки залишали скинію…

VIII. Еґріташ

Печеру вони знайшли в затиснутій між двох відног розколині — глибокій тіснині, колись прорізаній безіменною притокою Мелендизу, нині давно пересохлою. Мертве річище було засипане камінням і поросле колючим чагарником. Йти ним було важко. Вхід до печери більш скидався на звірячу нору, і лише напівстерта руна над ним вказувала, що Ебру та Кара не помилилися.

Їм довелося повзти навкарачки — ліктів двадцять, не менше. Хід вивів їх до невеликої, але високої печери з темним колодязем у центрі та численними розколинами в склепінні, крізь які в печеру проникало розсіяне сонячне світло.

Стіни й підлогу вкривали безліч символів, розміщених цілком хаотично, без жодної системи. Деякі з них перетиналися між собою, утворюючи довгі асиметричні послідовності; деякі стояли окремішньо. Місце дихало дивним, невимовно важким спокоєм. Так, напевне, відчувається смерть — мить, коли розум усвідомлює, що один з його станів призвів до виключення з канви простору-часу. Зяюча порожнеча свідомості, грозовою хмарою зібрана під склепінням маленької всіма забутої печери.

У тінях під стіною, скорчившись у позі зародка, лежала жінка в покритому пилом веретищі. Надто висхла, щоб бути живою. Поряд, розкидані, лежали інструменти — здебільшого різці, ножі та зубила.

— Се Еґріташ? — спитав Кара тихо.

— Так, — Ебру опустилася перед тілом на коліна, ніжно торкнувшись рукою зотлілої тканини. — Ті, хто, навіть вважаючи її провідником, насправді бачили в ній лише Автора, джерело сили. Вони усвідомлювали, що вона вже мертва, але все одно не припиняли ототожнювати її руни з нею самою. Намагалися відшукати в жінці, яка давно вже зникла, значення накреслених нею символів. Руни ніколи не викарбовувалися заради прямого впливу на реальність, вони були символом заради символу. Неважливо, скільки ся жінка прожила насправді. Рунна різьбярка Еґріташ померла в той момент, коли усвідомила, що її голос повністю відторгнений від джерела.

— Давні в долині… — мовив Кара. — Пам’ятаєш, ти казала, що спогад не може нікому не належати? Потім — що немає безлічі світів, але є безліч сенсів, які поєднуються в очах Спостерігача. Спогади про Давніх — одне з таких поєднань. Але чому воно тоді — спогад?

— Ченці не спромоглися зрозуміти сутності сього поєднання, і тому вони нарекли Еґріташ Джерелом. Інші вважали її різьбяркою, Річищем. Але ніхто не мав її за Спостерігача — тому що ніхто не вірив у Спостерігачів.

Ебру повільно звелася на рівні й підійшла до колодязя, обережно зазирнувши в його бездонну темряву.

— Сни. Я почала бачити їх, сповнені туги та заклику. Вони діймали мене своєю незрозумілістю, не давали спокою, вимагали. Людина сприймає богів як тих, хто дарує, до кого вона може спрямувати свої благання, сподіваючись на милість та жахаючись гніву.

— Тольґа казав, що се ми чуємо Давніх, а не вони нас. Що звук не може текти у зворотний бік. Потік між світами має лише один напрямок.

Ебру зітхнула:

— Всесвіт як єдність позбавлений симетрій та циклів. Спільність та повторення — лише спрощення, які створює Спостерігач. У долині, як і в усьому світі, люди в благанні та молитвах звертались до Давніх. Але те, що вони чули, було не відповіддю — се теж було прохання. Прохання про допомогу.

Вона глибоко вдихнула й обернулася до тіла Еґріташ.

— Вона була тою, хто почув се прохання. Намагаючись допомогти, вона посилила й поширила його, але…

— Багатовимірне, воно було редуковане до тих сенсів, які були в очах Спостерігача.

Кара став поряд з Ебру на краю колодязя. Вони мовчки дивилися в темну безодню.

IX. Су Нурай

Падіння здавалося безкінечним. Наче час зупинився і вони застигли в єдиній вічній миті, без початку та кінця. Та коли падіння закінчилося, вони не відчули болю. Жах, що в момент стрибка огорнув їх крижаним коконом, розбився на тисячу уламків, сяючими зірками розлетівся в абсолютно чорному просторі.

Відчуття наздогнали декількома секундами пізніше, наче їхнім тілам знадобилося більше часу, щоб дістатися сюди. Вони стояли по коліна в теплій рухливій воді. Ступні відчували кам’янисте дно, на диво м’яке й пружне. Не було жодного джерела світла, але здавалося, що сяяв сам простір, немовби кожен його атом мав таку здатність.

І в цьому сяйві проглядало щось неймовірно величезне. Плавність ліній і гладкість поверхні безсумнівно вказували, що вся ця неймовірна маса була плоттю. Живою плоттю.

Давня застигла в нерухомості. Її обриси, які можна було розгледіти, належали радше морській істоті — глибоководному мешканцю, звиклому до набагато щільнішого, ніж повітря, середовища. Витончені та граційні, позбавлені жорстких кістяних структур, кінцівки сяяли золотаво-перламутровим глянцем, але сам колір шкіри, здавалося, лежав поза світловим спектром людського ока. Безсило звисали мацаки, більше схожі на вигадливе асиметричне мереживо. Купол-плащ увесь вкритий візерунками танцюючих ліній, в його центрі — простір із сотнею очей і два чорні, гачкуваті дзьоби у плетиві тендітних золотавих відростків.

Ебру знала, що це — вона. Давня, а не Давній. Вона завжди знала це, так само як знала й те, що «вона» — це радше сума символів, ніж визначеність фізичного втілення.

Кара роздивлявся Давню в мовчазній