Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я дивлюся на Макса і бачу, як його вираз обличчя стає стурбованим. Він слухає пару хвилин, а потім вмикає голосний зв’язок, щоб я теж могла почути, що говорить Маша.
— Що ти так довго слухавку не береш? — чую я знайомий нахабний дівочий голос. — У нас чергова зникла.
— Зникла? Думаєш, це наш клієнт?
— Так, почерк точно співпадає. Але ми в розгубленості… Таке було до цього лише раз, — каже Маша.
При цих словах я відчуваю, неначе в мене щось похололо всередині.
— Ми приїдемо на місце, хочемо подивитись, — відповідає Макс. — Пришлеш адресу?
— Так, зараз буде. Відключаюсь тоді, — на цих словах виклик відбивається.
Макс заходить в повідомлення і я бачу, що контакт "Машка" відправив йому повідомлення з геолокацією.
— Ну, місце є… Поїдемо прямо зараз, що думаєш?
— Так, поїхали, — кажу, і мій голос мені самій здається чужим. Я думаю, що якби ми продовжували стежити за підозрюваними, раптом би щось побачили…
— Добре, — киває Макс. — Тоді я розвертаюсь… Це на іншому кінці міста.
***
Ми добираємося до місця дуже швидко. Це околиця міста, тут уже починається приватний сектор, і будинки якісь старі, в деяких взагалі видно, що ніхто не живе — вікна забиті дошками, на дверях навісні замки. Мені стає якось не по собі, і коли ми виходимо з машини, я беру Макса за руку.
Біля одного з таких нежилих будинків стоїть кілька поліцейських автівок з увімкненими фарами, також тут увімкнено кілька переносних ліхтарів, видно, шукають докази. За цим колом світла будинки поринають в темряву, вони ніби поховалися за високими парканами, тільки де-не-де світяться квадратики вікон та гавкають собаки.
Ми підходимо ближче до поліцейських і раптом я здригаюся, бо бачу на старому паркані з облупленою фарбою знайомий смайлик. Вказую на нього Максу. Хочу щось сказати, але в горлі пересохло…
— Так, це його почерк, це точно, — каже він, беручи мене за руку. — Як ти?
— Нормально, — я прокашлююся. — Якесь моторошне місце. А як вони дізналися про викрадення? Знайшли її речі? Чи були якісь свідки?
— О, приїхали, — до нас підходить Маша, знов дивиться на мене якимось оцінюючим поглядом і хмикає. — Швидко ви.
— Були в машині, — коротко відповідає Макс. — То що тут у вас?
— Є докази, сумочка потерпілої, розкидані речі, кров, а ще… — вона розвертається і киває в сторону смайла. — Оце…
— Давай подивимось на все поближче, — каже Макс. — Чи, може, ти постоїш тут, Аліно? Тобі не обовʼязково дивитись на все.
— Ні, я хочу все бачити, — кажу я. — Не хвилюйся, зі мною все гаразд.
— Добре, — киває Макс. — Тоді ходімо.
Ми підходимо до того місця, де лежать речі дівчини.
— Він мабуть спеціально залишив це все, — кажу я. — Звичайно при викраденнях злочинці замітають сліди, щоб ніхто якомога довше не здогадався, де поділася жертва…
— Так, це точно залишили спеціально, — Макс придивляється до речей. — Знайома сумка…
— Така ж була у Каті, — кажу я. — Нашої клієнтки, — пояснюю Маші, яка дивиться на нас вкрай підозріло.
— Але така сумка не одна ж в усьому місті, — голос Макса звучить стурбовано, він теж не очікував побачити тут подібний доказ.
— Тут є документи, — каже Маша. — Викрадена — Катерина Оніщенко, донька дуже багатої людини.
— Це вона, — я зітхаю. — Але, може, є шанс, що за неї попросять викуп, чи щось таке? Саме зважаючи на статки її батька. Адже останнього разу маніяк залишив тіло жертви на місці злочину, не викрадав її…
Саме в цей момент до місця злочину підʼїжджає декілька чорних позашляховиків. З двох з них виходять охоронці в костюмах. А з середнього виходить вже знайомий нам чоловік. Це її батько, без сумнівів.
— Приїхав її батько, — каже Макс.
Чоловіка пропускають за стрічку, він розгублено озирається, зрештою підходить до нас, йому показують паспорт:
— Це документи вашої доньки? — запитує Маша.
— Так, — він дивиться на паспорт, потім на Машу. — Що з нею?...
— Її, скоріш за все, було викрадено. Судячи з доказів, це був серійний вбивця, якого ми вже довго розшукуємо, — відповіла вона.
При словах “серійний вбивця” чоловік різко блідне і хапається за серце.
— Вам погано? — питаю я. — Може, викликати “швидку”?
— Не треба мені швидкої… Шукайте мою доньку. Я переверну все місто… І сам вбʼю його, якщо з її голови впаде хоч волосинка! — він, схоже, переходить з фази розгубленості до гніву.
— Будемо шукати, — флегматично каже Маша. Схоже, вона звикла до таких неврівноважених родичів жертв, і не реагує особливо на його емоційні слова.
Цієї миті мій телефон подає сигнал про нове повідомлення. Я дістаю його і механічно переглядаю смс. І відчуваю, що по всьому тілу наче проходить холодний подих вітру. Це повідомлення від нашого маніяка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я знайду тебе, Макс Дикий», після закриття браузера.
