Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

45.

Коли Олеся пішла, я був бісовим психом, у якого зірвало дах. Я працював як божевільний, не хотів нікого бачити, навіть із матір'ю спілкувався через раз. Мені не було справи до інших баб, а до Вероніки й поготів. Але дівчина була в край винахідливою і протягом довгого і болісного місяця все ніяк не могла залишити мою компанію.

Дівчина чомусь вирішила, що якщо моя дружина пішла від мене, то їй скрізь загорілося зелене світло і вона легко замінить мені все те, що було з Олесею. Тільки це не те, чого хотів я, тому вигнав недокоханку раніше, ніж вона встигла насолити.

Але почуття провини до дружини нікуди не пішло, я знаю, що винен перед нею, і це, швидше за все, залишиться зі мною до кінця днів.

Знову дзвонить телефон, упевнений, Гліб Сергійович підняв уже всіх, кого знав.

— Андрію, це не мої хлопці в тебе, — серйозно каже він. — Це столичні приїхали сьогодні вранці.

— Без вашого відома? — не розумію я.

— Так, вони нікого з наших не взяли та не попереджали, боялися…

— Боялися, що місцеві встигнуть попередити заради своєї вигоди, — закінчую я за нього. — Прийшли до мене? Чи мене в загальний казан кримінального провадження кинули?

— За тобою. Сам дідусь дав добро на проведення слідчого заходу. Він на посаді нещодавно і від нього взагалі ніхто не знає, чого чекати. Можу тільки сказати, що це погано, Андрію. Він був у нас минулого тижня і, прямо скажу, поставив увесь обласний апарат на вуха. Я зараз проб'ю все, щоб полегшити тобі біль, але обшук треба провести. Ти ж розумієш, що я не можу підставлятися, але зроблю все, що в моїх силах.

Я розумію Гліба і не гніваюсь на нього. Те, що за мною прийшли столичні, вкотре підтверджує, що мій бізнес комусь став рибною кісткою у горлі, це буде явно коштувати мені нервів і грошей, але оскільки я не перший рік одружений з цією системою, розумію, що нервувати точно не буду.

Доведеться увімкнути голову і вживати заходів, інакше стерв'ятники розійдуться не на жарт.

При чому тут, звісно, заступник міністра і яка саме його роль, мені поки що незрозуміло, але впевнений, що найближчим часом зв'яжуться зі мною ті, кому я потрібен. Залишилося лише зачекати й що? Віддати все слідакам із Києва? Ні, я на таке підписуватись не буду.

Спускаюся на перший поверх і бачу чистий базар, де одні торгуються, інші роблять спробу взяти силою, треті намагаються знайти компроміс, а звуки такі, наче тут скоро почнеться бійка.

Перший, хто трапляється на очі, мужик років тридцяти, який, побачивши мене, насупився. Він ніби не очікував, що я в будівлі, або взагалі не чекав, що існую.

Мені здалося, що за реакцією київських ментів зрозуміло: вони знають, хто я такий, але вдають, що прийшли на загальних підставах. Наче хлопці тільки виконують свою роботу, а я шахрай, який вважає, що йому море по коліна.

В принципі, правильно вважають, тільки я не дам розірвати мій офіс.

Підходжу до того, хто, на мій погляд, старший групи. Чоловік трохи виструнчився і високо задер підборіддя.

— Добрий день. Андрій Заремський, — спокійно називаюсь я, як ні в чому не бувало. Ніби мене взагалі не хвилює, що зараз у мене в компанії розпочнеться вакханалія за їхньою участю.

— Доброго дня, старший лейтенант Овчинников, слідчий з особливо важливих справ, — пафосно вимовляє хлопець, трохи молодший за мене. Низький на зріст, але з високим і впевненим его. — Ось ухвала суду на проведення обшуку за цією адресою на вашому підприємстві.

— Юристи ознайомились з ухвалою? — звертаюся до своїх співробітників і бачу навколо злякані очі, крім свого секретаря, їй просто взагалі все ні по чому. Ось це і панночка, аж самому страшно, чого від неї чекати. — Все законно?

Мій юрист обходить зграю правоохоронців і несміливо киває, ніби боїться від мене запотиличника.

Якщо чесно, все це вже було у мене в голові, але на людях я не збираюся показувати свою неврівноваженість. Все це буде потім, коли вони щось знайдуть.

Через годину активного промацування моїх володінь, Гліб Сергійович все ж таки виходить на зв'язок.

— Андрію, у них наказ, обшук проводиться за всіма адресами. Я не зовсім впевнений, що вони знайдуть те, за чим прийшли, але вся столична знать каже, що хтось тебе гарно зливав увесь цей час, — його голос звучить із надривом, зрозуміло, що йому неприємно за мене, але не так само, як мені.

— Хто, не знаєш? — аж руки сверблять подивитися цій людині в очі.

— Не знаю, але дідусь дуже злий і хтось, швидше за все, добре спілкується з ним, поки намагаємося з'ясувати все. Скажи, а тіньових фірм не маєш?

— Глібе…

Мені соромно йому зізнатися, що, швидше за все, немає, але я не впевнений, бо, знаючи жадобу Паші, вже ні в чому не впевнений.

— А що із заводом Булатова? — ось тут звучить те, від чого я намагався відмитися вже дуже давно, і Гліб Сергійович це чудово знає.

Саме епізод із Булатовим змусив мене запросити в офіс священника і сподіватися, що ця темна пляма в моєму житті ніколи мене не торкнеться.

— До сьогодні було все чисто, а чому ти питаєш?

— Бо, напевно, це саме те, що їх цікавить, — відповідає Гліб. — Андрію, ти розумієш, якщо вони копають давно і знають, де шукати, то завтра полетять голови? Я зараз їду до прокурора, сподіваюся розв'язати це питання полюбовно, але не факт, що вийде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍