Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

погуляйте, — розпорядилася вона. — А я допіру ледве заспокоїла міс Келайн.

— А ми підемо до церкви? — запитав Ластер.

— Я сама скажу, підем чи ні, трохи згодом. Веди його чимдалі від будинку, а я вас гукну.

— А на пасовисько можна? — спитав Ластер.

— Можна. Тільки не води його попід будинком. Я вже й так зморилася.

— Гаразд, мем, — сказав Ластер. — Меммі, а куди подався містер Джейсон?

— А тобі воно треба? — запитанням відповіла Ділсі й почала прибирати зі стола. — Тихо, Бенджі. Зараз Ластер поведе тебе надвір, погуляєте.

— Але що ж він зробив міс Квентіні, меммі? — допитувався Ластер.

— Нічого не зробив. Ну, забирайтеся звідсіль!

— А я б’юсь об заклад, що її і в будинку немає! — випалив Ластер.

Ділсі подивилася на хлопця.

— А звідки ти знаєш, що її тут немає?

— Ми з Бенджі бачили, як вона вчора вечірком із вікна спускалася. Правда, Бенджі?

— Ви бачили? — перепитала Ділсі, не зводячи погляду з Ластера.

— Та вона ж щовечора так робить, — сказав Ластер. — Просто по отій груші й злазить.

— Не бреши ти мені, хлопче-чорнюче! — сказала Ділсі.

— Не брешу я. Он Бенджі спитайте.

— То чом же ти нічого не казав про це раніш?

— А не моє ж воно діло, — відповів Ластер. — Не такий я дурний, аби пхати носа в справи білих. Ну, то ходім, Бенджі! Надвір!

Вони вийшли. Ділсі постояла біля стола, потім прибрала посуд в їдальні, сама поснідала й підмела в кухні. Тоді скинула фартуха, почепила на цвях і подибала до сходів, там поприслухалася хвильку: ні, згори ані звуку. Надягла шинель, капелюшка й подалася до своєї хатини.

Дощу вже не було. Віяло тепер із південного сходу, небо згори світило блакитними латками. За деревами, дахами, шпилями міста сонце білястим клаптем накрило вершину пагорба, потім його там спила тінь від хмари. Ось вітер доніс один бем дзвона, а тоді, мов за сигналом, його підхопили, йому завторували й інші дзвони.

Двері халупини відчинилися, випустивши надвір Ділсі, яка знову надягла брунасту накидку, пурпурову сукню та чорного бриля, але цим разом вона була без хустки, зате в бруднувато-білих пальчатках. Вона вийшла на подвір’я, гукнула: «Ластере!» Хвильку вичекавши, попрямувала до будинку, обійшла ріг, тримаючись ближче до стіни, й зазирнула у відчинені двері льоху. Бен сидів на сходинці, а перед ним, навпочіпки на сирій підлозі — Ластер. Лівою рукою чорношкірий хлопець упер стійма в підлогу пилку, ледь вигнувши-напружинивши її, а в правиці тримав зачовганого макогона, який ось уже тридцять років слугував Ділсі в її справі готування печива. Він ударив — збоку по пилці. Її полотно ліниво тенькнуло й змовкло з мертвотною моментальністю, заклякнувши тонкою рівною дугою під Ластеровою рукою. Вигнулась — і край. Німотна, незбагненна…

— Таж і він точно отак робив, — мовив хлопець. — Певне, кращого товкача треба взяти.

— То ось чим ти тут тішишся, — обізвалася до нього Ділсі. — Ану віддай мені макогона.

— Та нічого йому не зробилося, — запевнив Ластер.

— Давай-давай сюди, — вимагала невблаганна Ділсі. — Але спершу постав пилку на місце.

Поставив хлопець пилку, віддав бабусі макогона. І тут знову заголосив Бен — безнадійно та протягло завив. Але хіба то було щось? Та ніщо. Просто шум. А можливо, саме в цьому шумі, якоюсь грою планетних поєднань, на одну лиш мить здобулися на голос і весь час, і непройдешня печаль та несправедливість…

— Чуєте, як розревівся? — сказав Ластер. — Ото відколи ви послали нас надвір, він весь час отаке витворяє. Вже й не знаю, що вселилося в нього цього ранку.

— А приведи-но його сюди, — звеліла Ділсі.

— Ходімо, Бенджі, — звернувся до нещасного Ластер. Зійшов до нього по східцях, узяв за руку. І Бен покірно пішов, усе так само голосячи, мов передражнюючи пароплавні хрипкі гудки, і плач той його начебто починався ще й раніше, ніж проб’ється сам звук, сам шум, а згасав ніби швидше шуму.

— Ану скоч по його шапку! — послала Ластера Ділсі. — Тільки тихесенько! Не потривож міс Келайн. Ну давай, біжка. Ми й так загаялись.

— Вона все одно зачує Бенджі, якщо ви не вговкаєте його, — сказав Ластер. — Як вийдемо з двора, так він і вгамується, — запевнила його Ділсі. — Чуттям чує. Отого й плаче.

— Чує — а що, меммі? — допитувався Ластер.

— Ти біжи по шапку, — відмахнулася Ділсі.

Пішов Ластер. Ділсі з Беном лишилися стояти на порозі льоху, Бен сходинкою нижче. Вітер гнав небом розскубане на клапті хмаровиння, а воно тягло за собою свої прудкі тіні — по вбогому городу, через побитий паркан, через подвір’я. Ділсі повільно й неперервно гладила Бена по голові, підрівнюючи гривку, що спадала йому на чоло. Тепер він лише хлипав, тихо та несквапно.

— Тихо-тихо, — примовляла Ділсі, — тишком-нишком. Іще хвилинка — й ми заберемося звідси. — Тихо, ой тихо…

Бен тільки похлипував, заспокоєно й несквапно.

Ось повернувся Ластер: на голові в нього красувався новий жорсткий брилик із пістрявою стрічкою, а в руці він ніс сукняну шапку. Той брилик начебто якось виокремлював Ластерів череп, немов юпітером висвітлював усі його неповторні кути й площини. І така своєрідна була форма того черепа, що хто тільки раз, не придивляючись, на нього гляне, тому видасться, начебто брилик сидить не на Ластерові, а на комусь, хто ззаду притулився до хлопця. Ділсі критично придивилася до того брилика.

— А чом не надягнув старого? — спитала вона.

— Не знайду — та й годі, — розвів руками Ластер.

— Так я тобі й повірила. Я певна: ти його ще з вечора навмисне десь так запхнув, аби не знайти вранці. Хочеш перевести нового брилика.

— Ой, меммі! — сказав Ластер. — Та дощу ж не буде.

— Звідки тобі знати? Ото ліпше надягни старого, а цього заховай.

— Ой, меммі!

— Ну, тоді парасольку візьми.

— Ой, меммі!

— Даю тобі на вибір, — сказала Ділсі. — Або старого надягни, або парасольку прихопи. Так чи так, але зроби. Мені байдуже як.

Подався Ластер до хатини. А Бен тихенько пхинькає.

— Ходім! — сказала йому Ділсі. — А вони нас наздоженуть. Підем співи послухаємо. — Вони обійшли будинок, звернули на алею до воріт. — Тссс, тссс! — раз у раз примовляла Ділсі. Ось і до воріт дійшли. Ділсі відчинила хвіртку. Позад них на алею вийшов Ластер, із парасолькою в руці. Поруч нього ступала жінка. — Ось і вони підходять, — мовила Ділсі, виходячи з Беном на вулицю. — Ну ж бо, цить! — сказала вона. І Бен принишк. Тут Ластер і Фроні, мати Ластерова, наздогнали їх. Фроні була худорлява жінка з пласким, але приємним обличчям, убрана в ясно-блакитну шовкову сукню, а голову їй прикрашав заквітчаний капелюшок.

— Ти