Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

правду кажучи, він боявся наркотиків і ніколи їх не пробував. Водночас він не хотів здаватися слабаком. Але як розмовляти? Як воно тепер називається?

– Я віддаю перевагу ще більш південному клімату, – сказав він. – Чи немає тут якогось растамана зі своїм чемоданчиком?

На щастя, бармен одразу зрозумів. І що ще смішніше, він справді вийняв самокрутки із маленького чемоданчика, захованого за стовпом.

– Ось, три цигарки у версії "три де".

– Які три де? – Мабуть, таблетка й спиртне вже подіяли. Посмішка Потоцької ставала все більш масляною. – Дупа у нього одна. – показала вона на себе. – Але справа в тому... Він може скоро почати бачити потрійно.

– У трьох вимірах.

Барський довів, що вже добре знає нові часи. Він запалив самокрутку і глибоко вдихнув.

– Не тут, не тут! – раптом злякався бармен. – Вийдіть відпочити надворі.

Вони взяли свою випивку й з деякими труднощами вийшли вузькими сходами на стоянку. Тепла ніч була романтичною, але, на жаль, Потоцька згадала про слідство. Вона сіла на бордюр, притулившись боком до машини.

– А ти не пам'ятаєш, що з ним сталося? – несподівано запитала вона. – З тим лікарем?

Барський розсердився, що вона забула про "страту", але сів поруч з дівчиною. Він хотів розізлитися на дурну бабу, але травка вже починала діяти, благотворно впливаючи на його розум. Замість того, щоб ненавидіти цю чорну холеру, він сказав, що любить її. Пігулка на неї, мабуть, подіяла так само заспокійливо, тому що Еля відповіла взаємністю і рішучим визнанням у коханні. Тож вони сіли на бордюр, вдивляючись один одному в очі. Навколо було гарно, барвисто, сприятливо, приємно, казково, гарно, дивовижно і все... Коли самокрутка почала обпікати пальці, він погасив її в горілці. Пізніше Марчін, мабуть, забув про це, тому що випив спиртне і пояснив наявність чогось дивного в роті тим, що на дно до текіли кладуть якогось хробака.

Вони обнялися, шепочучи одне одному на вухо.

– Готові? – з–за найближчого автобуса нізвідки вийшов сержант Макабра. Він присів поруч й подивився на Барського своїм штучним темно–синім оком.

– Чорт! – Барський мало не впав. – Диявол!

Майхржак, який з'явився ззаду, на щастя, зумів його зловити і захистити від удару головою об тротуар.

– О ні! Вони обидва готові.

– Холера! – труснув головою Потоцької Макабра. – Нажралися в чотири дупи.

Дівчина відкрила очі.

– Мали бути три дупи, – пробурмотіла вона.

Сержант перевірив їй зіниці.

– Чорт, вона все ще шалена від хімії. Співробітник поліції, як за статутом.

– І до того ж чорна, – доніс на свою товаришку Барський. – Що не за статутом.

– Не можу... – Майхржак спробував підняти його з узбіччя. – У статуті колір офіцера не вказано.

– Ви обидва, відчепіться. – Потоцька раптом знайшла в собі якісь запаси енергії. – Це мав бути якийсь настрій споминів. Я це влаштувала. Мала бути тепла атмосфера підтримки? Влаштувала. Ми повинні були вийти на інший рівень свідомості? Вийшли. Так чого не вистачає?

– Невелика поправка. Ви не обов’язково повинні були входити на той інший рівень разом.

– А тобі вже й шкода? – поліцейська повисла на руці свого колеги. – Тобі добре, Марчинек?

– Добре. – охоче підтвердив Барський. – І в цьому була вся суть. Чи ні?

Майхржак лише зітхнув і перезирнувся з Макаброю.

– Під'їжджай автобусом поближче. Постараємося їх упакувати.

– Хвилинку, – перебив його Барський. Мабуть, він був стійкіший, або ж марьванна була легшим наркотиком за той, який проковтнула Потоцька. – Скажіть конкретно, чого ви хотіли досягти?

Надінспектор знизав плечима.

– Я вважав, що настрій спогадів, таке, ніби перенесення в іншу епоху...

– Ну, по-перше, з епохами ви помилилися. – Барський показав великим пальцем на шинок за спиною. – Якщо ти хотів показати восьмидесяті роки, тобі потрібно було взяти БТР і трохи поморити мене голодом.

– Не пересолюй. Я теж пам’ятаю ті часи, – запротестувала Потоцька.

– Добре. Але що я мав згадати?

Майхржак почав сміятися.

– Як знайти Вуйчицького. Під яким ім'ям він ховається?

Барський відсахнувся і знизав плечима.

– Подольський або Подлевський. Чесно кажучи, не пам’ятаю, які документи я йому влаштував

Потоцька дістала з сумочки смартфон і почала вводити ці імена в пошуковик. Побачивши це, Макабра постукав себе по лобі. Він сказав, що тип повинен бути ідіотом, щоб стільки років жити на фальшивих соціалістичних паперах.

– Добре, але ви розійшлися? – нетерпляче спитав Майхржак. – Так?

Барський кивнув.

– Я йому прямо сказав, що мати справу зі мною в цій ситуації дуже небезпечно... Ні, – він зупинився і сховав обличчя руками. – Щось я не те несу. Не пам'ятаю, як це було. Він… Він… Він мав щось робити, готувати… Я не знаю. Я не маю уяви.

– Що ти пам'ятаєш?

– Знаєш, він мені справді дуже сподобався. Він жорсткий тип і, не смійтеся, чесний. Той, хто має честь. Це рідкість... – запевнив Марчін Майхржака.

– Факт, – інстинктивно погодився міліціонер. – А ти пам'ятаєш день, коли ви розлучилися?

– Ні. – похитав головою Марчін. – Туманно.

– Про що ви говорили?

Замість відповіді Барський лише знизав плечима.

– Чи не будували плани на майбутнє? – продовжив Майхржак.

– У мене неясне таке відчуття, що так. І якось конкретно.

– Ви повинні були десь зустрітися?

– Так. Ні. Мабуть, так.

– Боже, ти взагалі хоч щось пам'ятаєш?

Барський попросив сигарету. Також у Макабри в автобусі була пляшка мінеральної води. Кілька ковтків стали дуже до речі.

– Слухай, все не так просто. Я точно про щось з ним домовлявся. Хоч мільйон давай, не пам'ятаю, про що. Але ми повинні були щось робити разом. І якщо говорити конкретно, я пам’ятаю лише те, як він розповідав мені про свою пригоду на Хелі[51], яка мала довести, що він був жорстким хлопцем і міг впоратися з будь-якою ситуацією.

– У нього буде добре? – підхопив Майчжак.

– Майбутній час. Значить, йому було чим зайнятися. Якусь місію, яку потрібно виконати. А це означатиме, що саме він має з вами зв’язуватися.

– Через двадцять років? – із сумнівом вставив Макабра.

– Треба за щось триматися.

– Почекай, що там було про Хель? –