Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

вставила Потоцька, поклавши голову на плече Марчіна.

– А там... Поїхав з колегами на море. Коли був молодим. Випивати вони почали вже в машині. Фільм Вуйчицького порвався, і він не знав, що вони вже доїхали до Хеля. Це зовсім не було метою їхньої подорожі. Прокинувся він на пляжі, друзів уже не було (напевно десь випивали), то що йому робити? Він пішов у протилежний від моря бік шукати цивілізацію. Ну, він був у Хелі. Пройшовши кілька сотень кроків, він знову натрапив на море. Тому він розвернувся і пішов у протилежний бік. Через кілька сотень кроків знову море. І знову повернувся. І так кілька разів. Від моря до моря. Він розлютився і вирішив плисти до Швеції.

– Ой, чорт, – зітхнула Потоцька.

– Крутий хлопець.

– Як кожен п’яниця, – буркнув Макабра.

– І він поплив, – закінчив Барський.

Макабра розреготався.

– Якщо він розповів тобі цю історію, я розумію, що він дістався до Гданської затоки.

– Так. Але це теж відібрало в нього всі сили. В якийсь момент він зрозумів, що далі плисти не може, і вирішив втопитися. Здався, занурився, став на ноги... вода була по пояс, тому до пляжу в Гдині дійшов пішки.

– І це має значення? – Макабра все ще був скептичний.

– Я думаю, що так. Він розповідав про своє щастя...

– Почекайте, – перебила їх Потоцька. – Якщо тип мав намір якось сконтактувати з тобою, двадцять років тому ти знав, як з ним зв'язатися. Він точно не сидить на тому самому місці, чекаючи, коли його пнуть у дупу, чи не так?

– Це правда, – погодився Макабра.

– А оскільки він змінив схованку, то певно якийсь слід залишив.

– О, чудово, – втрутився Майхржак. – У якомусь покинутому, схованому будинку, під третім вікном, рахуючи зліва, закопана пляшка...

– Ти що, з глузду з'їхав? – Потоцька мало не зіскочила з бордюру, але через частку секунди гравітація виявилася сильнішою. – Якщо хлопець чекав два десятки років, він, мабуть, залишив оголошення. У чомусь, що читає кожен.

На щастя, дискусія про те, що є таким місцем, не розгорілася, адже всім, крім Барського, було зрозуміло, що це Інтернет. Але де можна розмістити таку рекламу? На якомусь порталі? На "Ютьюбі"? В "Однокласниках"? Прокляття! Повідомлення повинно відображатися само. Отже, що вам потрібно ввести, щоб воно з’явилося? Усі погодилися, що це не може бути будь–яка назва. І що? "Препарат номер шість". Виявилося, що препарат № 6 – це кремол, який використовують для мезотерапії. Що б це не означало. Лажа. Ну, тоді "змова". Так, це була дурна ідея. "ВІС проти СБ". Фу, аж хлюснуло брудом від нинішніх політиків. Ну тоді "бестія". Загадкова істота, яка вбивала людей у ​​Франції у XVIII столітті…

– Ми повинні перевірити, чи не приховано щось за цим.

Барський побачив нижче гасло "Знак звіра в Апокаліпсисі святого Іоанна". Він взяв смартфон Потоцької і набрав у пошуковому рядку: 666.

Спочатку в вгорі вікна з'явився напис: Зображення для 666 – вияви графічні зображення. Першою картинкою було інформаційне табло автобусної лінії на Вейхерово. Після натискання зображення автоматично збільшується: 666 НАПРЯМОК: ХЕЛЬ.

– Хотіли, отримали, – повернув він телефон дівчині. – Число звіра і Хель.

– Hell...

– Все одно. – Тепер Макабра забрав смартфон у дівчини. – Але як прочитати цю інформацію? – Він водив пальцем по екрану, збільшуючи наступні фрагменти фото.

– Дай його назад! – Потоцька почала з ним битися. – Холера, відпусти, розіб’єш.

– Скоріше ти сама в такому стані, – сказав сержант, але простягнув телефон Елі.

– О? А ти пам'ятаєш? – Потоцька почала щось шукати в апараті. – Ти сказав, що будеш називати мене на "ти", коли вирішиш, що я справжня поліцейська.

– А ти ним стала?

– А стала! – Вона підсунула йому дисплей із збільшеним фрагментом. – О, ось номер друку цієї таблички. Чотири числа, розділені крапками.

– Ну то що?

– Це ж номер сервера!

– О, холера.

Тепер вони з Майхржаком почали виривати телефон один у одного.

– Давай, я перевірю. – почав брати верх Макабра.

– Зачекайте, у мене є номер електронної пошти адміністратора. Ні, зачекай. Є номер телефону "організатора". Ось цей?

– Холера, – буркнула Потоцька. – Ніколи не бачила, щоб хтось ставив телефон на вході до серверу.

– Ну, може, це він. Дзвони.

– Нехай Марчін подзвонить. Це все–таки його друг.

– Факт.

Макабра здивував Барського. Він ввів посилання на номер і передав телефон Марчіну.

Той спочатку не знав, що й робити. Потім, почувши звуковий сигнал, ковтнув слину. Він не мав уявлення, що сказати.

– Oui? – пролунало в трубці з іноземним акцентом. – Ici Bertrand.

– Ici Chacal[52], – інстинктивно відповів Барський, бо був п'яний.

– О, чорт, – почувся голос з іншого боку польською мовою. – Це ти?

– Так, громадянська міліція. – Тепер він упізнав у слухавці голос Вуйчицького. – Ми можемо зустрітися?

– Я так розумію – терміново, то може завтра?

– Гаразд. Де?

– Там, де натовп. Опівдні під західною ніжкою вежі.

Єдиною вежею у Вроцлаві, яка мала ноги, був шпиль[53]. Ймовірно, у неї також була західна нога, все, що вам потрібно зробити, це знайти компас. Але як Вуйчицький хотів знайти там натовп о дванадцятій годині? Запитання блискавично пролетіли в голові Барського.

– Слухай, якої вежі? – спитав він просто для певності.

– Як це якої? Ейфелевої вежі.

У слухавці почувся безперервний сигнал, який припинився через секунду. Барський віддав смартфон Потоцькій.

– Він поклав трубку.

– Тому що ти сам налякав його, сказавши "ici chacal". – Майчжак лише похитав головою, вражений тим, що Вуйчицького так швидко вдалося знайти. – Форсайта начиталися... Типа з того роману націлили ж.

Потоцька показувала лише номер телефону на дисплеї, але код країни нічого не говорив Барському.

– Він серйозно? – запитав він.

– Про що?

– Ну, про Париж.

– Ну, – відсахнувся Майхржак. – Він був би ідіотом, якби двадцять років ховався в Польщі.

– Отже, ми обісралися. – Барський насупив брови й безсило розвів руками. – Ми ніяк не зможемо зустрітися з ним завтра в Парижі.

Усі троє здивовано поглянули на нього.

– Чому?

– А як туди потрапити? – запитав міліціонер