Читати книгу - "Дім, в якому…"

усе на світі любить музику»… До листів додавалися несамовиті малюнки. Таким способом Смердючка розраховував роздобути велику кількість корисних у господарстві речей.

Сіамець Макс також писав листи. Самому собі. Він писав їх олівцем на туалетному папері та вкладав у конверти з дивними написами: «Якщо хочеш ревіти», «Якщо хочеш велосипед», «Якщо думаєш, що ти негарний», «Якщо заздриш нозі». Під ногою, ймовірно, малася на увазі друга нога брата. Власне та, яка була у Рекса, але яка могла б бути у Макса. Смердючка свої листи давав читати всім. Макс свої листи не показував нікому, та й сам читав їх рідко, тільки коли настрій відповідав напису на одному з конвертів.

Стрибунець щовечора виходив на прогулянки. Якщо з’являлася Відьма, то з листом у кишені він ішов шукати Сліпого.

Іноді Сліпий сам передавав йому листи — тоді Стрибунець спускався на перший поверх і чекав біля дверей пральні. Він звик робити це, забув про небезпеку та згадував про неї лише тоді, коли Відьма спалювала при ньому чергового листа.

Сліпий кудись ходив ночами. Горбач встановлював намет різними хитромудрими способами, проте він усе одно завалювався. Йшли дощі, про які Лось казав, що вони пахнуть весною. Подвір’я перетворилося на брудне місиво. Собаки Горбача перестали приходити до сітки. Вони подумували про народження потомства й були дуже зайняті. Сіамця Макса посвятили в лицарі.

Табакі

«…Враз відкрилось мені, що раніш в таїні

Ждало шансу, як з моря погоди,

Тож без зайвих доплат я тобі реферат

Прочитаю про вибрик природи».

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День другий

День як день. Вітер дзвенить шибами, всі позіхають і мовчать. Вітер не вщухає, аж доки Македонський не підходить до вікна та не впускає його. Тоді вітер починає скрипіти віконними стулками й підкидати фіранку, моторошно подібну на щось живе, що ніяк не може відірватись та полетіти, куди заманеться. А шкода, бо це було б гарно.

На третій урок приходить Ральф із власним стільцем. Ставить його в куток і сидить до дзвінка, як приклеєний.

Він не змінився, хоч іноді зовнішність змінює дуже помітно. Але по ньому нічого не видно. Неначе пішов учора, а сьогодні повернувся. Знайомий піджак і знайомий светр. Рукавичка на лівій руці, де немає мізинця, та погляд інквізитора, від якого кидає в дрож. У кінці уроку він підводиться й дивиться на нас. Як той, хто перестрибнув. Це помітно відразу, й мене вражає його нетактовність. Його треба було б хоч трохи повчити, проте навіть не знаю, хто б за таке взявся. Нехай він немолодий, але розумний, може, і зрозумів би дещо. У зовнішності не прийнято заходити голяка в чужий будинок. У Домі не заходять, перестрибнувши. Це як залізти у вікно й сісти за стіл, не вітаючись з господарями. Пройтися кімнатами, витягуючи шухляди. Не знаю, з чим іще можна порівняти. Але ж Ральф, якщо добре подумати, не винний. Дике, ненавчене створення. Запитує Куряку, як тому живеться на новому місці. Куряка каже, що нормально. Що скарг у нього нема. Усім забезпечений, ніким не скривджений. Вигляд він має при цьому такий, ніби це неправда. Ральф киває і йде. Ані слова про Лорда.

Після обіду я повертаюся останній, бо застряг: хотів поспілкуватися з Валетом. Під’їхавши, бачу однозграйників, які товпляться біля дверей спальні. Ніхто чомусь не заходить.

— У чім річ? — питаю.

— Двері, — каже Лері й тицяє в них тим нігтем, котрий у нього довший і потворніший за решту.

— І що? — кажу. — Таж усі знають, що це двері.

— Замкнені, — він знову тицяє нігтем, щоб я, не дай бог, не помилився: замкнено саме двері, і щоб я не подумав, ніби закрита коридорна стіна.

— Який чорт там зачинився? — питаю.

— От і ми замислилися — який? — пояснює Лері, озирнувшись на Сфінкса.

Сфінкс весь у задумі. Щось колупає в душі.

— А чого ж ми не кричимо, не стукаємо? Хто відгукнеться, той, значить, там і замкнувся.

— Так. Але для чого? — запитує Сфінкс. — Для чого це комусь могло знадобитися?

Переглядаємось. Я, Сфінкс, Горбач, Лері, Куряка і Македонський з Грубим на прив’язі.

— А що, коли там Сліпий? — невпевнено припускає Горбач. — Його не було на обіді.

— Може, він думає про щось важливе, — натхненно проказує Лері, — а тут раптом ми, і стукаємо. Дуже недобре може вийти.

Ми зі Сфінксом знову перезираємося. Бо не можемо пригадати за Сліпим звички зачинятися в спальні, щоб подумати. Об’їжджаю всіх по колу й повертаюся на місце.

— Або, може, там Чорний. Накладає на себе руки. А що? Після вчорашнього — цілком не виключено. Ну, ви розумієте... Образили його улюбленого собаку... І все таке… Він людина горда. Не зумів пережити...

— І не соромно тобі? — запитує Горбач. — Ми ж і так тривожимося.

Я роблю ще два кола. Македонський, який втомився стояти, присідає біля стіни навпочіп­ки. Горбач шкребе цифру «чотири» на дверях. Зішкрібає ніжку.

— Чорт! — не витримує Сфінкс. — Скільки можна стояти стовпом перед власними дверима? Я почуваюся ідіотом.

— На нас уже всі дивляться, — повідомляє Лері знічено. — Відійдемо?

Обертаюсь — і бачу, що це правда, таки дивляться. У деяких місцях — навіть стовпившись. Жахливе становище. Беру розгін, щоби врізатися в двері та переполохати того, хто всередині, але тут до нас підходить Стервожер, відтак доводиться вдавати, що я просто катаюся туди-сюди.

— Проблеми? — запитує Стервожер. — Щось із дверима?

Він елегантно опирається на ціпок і похитує зв’язкою ключів на мізинці. Звісно ж, у нього там не тільки ключі.

Сфінкс вагається:

— Не знаю, чи варто...

— Варто-варто, — кажу я. — Мало що могло статися. Треба з’ясувати. Думаю, це все-таки Чорний повісився. Він дивно поводився останнім часом. Якийсь похмурий.

— Боже! — це вже Стервожер.

Горбач показує мені кулак.

Гримлять відмички, в замкову щілину заповзає довгий гачок, коридорна публіка підбирається ближче, висолопивши язики від цікавості, а здалеку до нас чомусь поспішає Рудий, і чомусь — з перекошеним обличчям, але ми швидко заскакуємо всередину — мене проштовхують першим — і зачиняємо двері перед усіма, хто лізе не в свою справу.

Крім Стервожера, який усе-таки допоміг і має право знати.

Швиденько перетинаю передпокій.

— Що таке? — запитує Сфінкс у мене за спиною.

Хтось, одначе, мав нахабство протиснутися. Зовсім совість втратили. Нахабою виявився Рудий. Клацає зубами Сфінксові на вухо, Сфінкс киває й шипить нам:

— Заждіть!

Але я ждати не маю наміру, і Рудий мені наказувати не буде. Штовхаю двері й опиняюся в спальні, де порожньо, як у склепі, ніяких тобі задушених чи трупів з перерізаними жилами.

— Ну і ну, — кажу. — Тут же немає нікого!

Лері зі свистом сапає наді мною.

Горбач цікавиться:

— Хто ж тоді замкнув?..

І тут із полиці Лері звішуються ноги. Дві. Лері охає й хапає мене за волосся. Ноги хилитаються. Довгі, в чорних панчохах. На одній — біла туфля на каблуку, на другій — дірка в панчосі, з якої стирчать рожеві пальці. Дуже знайомі ноги. Вони звисають дедалі нижче, а потім на підлогу звалюється Довга Габі й нахабно підморгує нам розмальованим оком з розмазаною тушшю.

Лері хапається за серце. Горбач закриває