Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 52

     Емілія.

    Думаєте я зрадила своїй мрії співати на великій сцені? Ні. Швидше зараз не впевнена, що прагну саме слави. А можливо…

    Спробувала уповільнити хід власних думок, але хіба їх зупинити, якщо вони невпинно крутяться навколо однієї і тієї ж постаті. 

     Добре. Продовжу! Просто…

    Ні, все не просто. Я зрозуміла, що для насолоди славою, для моєї впевненості в своїх силах, мені не вистачає саме його підтримки. Ось так. Шкода тільки, що я йшла до цього усвідомлення занадто довго. Тобто це був не один крок і навіть не два. І нехай цей шлях був від ненависті до любові. Хоч яка там ненависть, про що мова? Винятково емоції з самого початку, такі різні, як ті кольори у веселці.

    Так, я вже знаю, як називається те, що я відчуваю! Але ж знову таки… Може дістала вже Вас, але про це поки що тс-с.

     Я маю сама розплутати цей клубок. 

    А зараз у цю мить, лаштунки повільно піднімаються і я знову виходжу на цю сцену. Починаю співати. 

     З під широкого краю капелюшка намагаюся розгледіти глядачів. Он, навіть Толіка очима знайшла. А от того, кого понад усе зараз хотілось би побачити - ні!

     Після мого виступа, у два голоси Анна з Люсею почали вмовляти мене з приводу того ж таки Анатолія.

- Врешті решт ти майже нічим не ризикуєш. Твої кошти це мізер у порівнянні з сумою, яку він готовий в тебе вкласти. - доводила Анна.

- Я теж з нею згідна. - підключилася Люся.

     “А мені не потрібні його гроші, від слова зовсім!”

- Такий голос занапастиш. - продовжувала Анна, наче вже давно домовилася з моєю подружкою хто яку репліку і коли буде вимовляти, аж смішно, от чесно.  - Сцена клубу точно не те місце де ти маєш співати. 

     “Напевно вже і про відсоток свій встигла домовитися з Толіком, раз так впевнено і “гарно” вмовляє!”, - чомусь подумалося, аж невимушено посміхнулася.

- Добре! - врешті решт здалася, розуміючи, що так просто вони мене удвох не облишать.

     “Все ж таки на роботі зовсім скоро зарплата, тож без фінансової підтримки не залишусь”, - заспокоїла себе. 

- От і чудово. - зраділа Анна тому, що я тільки що поступилася. - Завтра про все домовлюся.

- А я завезу гроші. - додала Люся. 

“Таке враження, що все вирішили без мене!”, - зітхнула мовчки у відповідь.

     Мої вихідні цього разу пройшли досить одноманітно. Прибирання нової домівки, розкладання речей, розмови з подружкою. Увечері ще один виступ в клубі, на якому Марк знову не був присутній. 

      Таке враження, що він свідомо ігнорує відвідувати ті місця де може зустрітися зі мною.

    Як же нестерпно повільно тягнувся час до понеділка. Навіть коли намагалася зайняти себе домашніми клопотами. 

      Та як би мені цього не хотілося, але ставлення Марка до мене за вихідні зовсім не змінилося. Знову холодне привітання, коротка інструкція щодо роботи. Все!

      А о десятій, досить несподівано, мене чекала зустріч зі старою знайомою. Вірніше сказати, що знайома зовсім не стара, а навпаки. До офісу разом зі своїм батьком завітала Маша. Та сама, Маркова племінниця.

      Доки чоловіки обговорювали щось в робочому кабінеті мого шефа, дівчинка залишалася зі мною.

- То як твої справи? - поцікавилася діловито Маша і зручно всілася на стільницю мого стола.

     Я дістала з шухляди шоколадку, яку зовсім нещодавно сховала туди, разом з грошима. Так, Ви вірно пригадали, про мою платню за шпигування.

- Дякую! - настрій малечі одразу повеселішав. - То що нового? - черговому питанню, навіть повний рот шоколаду не завадив.

- Нового майже нічого, а справи не дуже! - чесно зізналася.

- Що так? Знову посварилися з Марком? - навіть відповіді моєї не дочекалася мала, одразу закатала очі під лоба. - Дорослими бути так сумно. Що сталося цього разу?

- Звідкись дістав фото з чужим чоловіком, який мені навіть не подобається. - сутужно зітхнула я.

- А Марк вже подобається? - от все їй треба випитати.

    Моє мовчання дівчинка сприйняла за позитивну відповідь і її губи брудні від шоколаду миттєво розплилися в задоволеній посмішці. 

- Він про це знає? - серйозним тоном запитала Маша.

- Ні. - зітхнула я.

- Ну то скажи йому! - дівчинка поцілила обгорткою від ласощів у смітник, а потім підперла боки руками.

- Як сказати? - здивувалася я.

- Пф! Як-як! Ротом! - видала дівчинка, наче зовсім очевидну річ, яку ми в “світі дорослих” ніяк не можемо збагнути.

     “От би по життю було так просто. І всі негаразди щезали, як той шоколад!”, - подумалось мені.

- Напевно, для цього потрібен привід! - з сумом у голосі відповіла Маші.

- Кажеш привід треба? - дівчинка замислилась. - Річниця заснування дядькового бізнесу підходить тобі? У цю п’ятницю. Зазвичай це дуже круте свято. Мене теж обіцяли на нього взяти. Правда лише вдень, а ввечері в дорослих зовсім інша програма. 

    “Як цікаво. Навіть одна ідейка прийшла на думку! І що б я робила без цієї малої шибениці?”, - значно повеселішала я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍