Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

двері. Вона дивилася прямо перед собою, направляючись до стійки, де Гаррі Ґарстоун роздягнувся до поясу і намагався витерти калюжу.

— Я… — почала Ізабель.

Ґарстоун обернувся, щоб поглянути, хто говорить.

— Мені треба побачити сержанта Накі…

Збентежений констебль, наполовину оголений, спалахнув на виду. Він глипнув у бік Тома. Ізабель, глянувши слідом, охнула.

Том скочив на ноги, але не зміг відійти від стіни. Він простягнув руку до дружини, поки вона, нажахана, розглядала його обличчя.

— Ізі! Ізі, кохана!

Том начепив наручники, простягнувши руку до її кінчиків пальців. Вона стояла, паралізована моторошністю, і жалем, і соромом, не наважуючись ворухнутись. Раптом її страх узяв гору над нею, і вона обернулася, щоб знову вискочити на вулицю. Від погляду на жінку Томове тіло наче повернулося до життя. Думка про те, що вона знову може зникнути, перевищувала те, що він міг витерпіти. Він потягнув метал, цього разу з такою силою, що відірвав трубу від стіни, і вода ринула високо в повітря.

— Томе! — ридала Ізабель, коли він обхопив її руками. — О Томе! — Тіло жінки трусилося, хоча він міцно тримав її. — Мені треба їм розповісти. Мені треба…

— Тихо, Ізі, тихо. Усе гаразд, люба. Усе гаразд.

Сержант Накі вийшов з кабінету.

— Що, заради Христа… — Він зупинився, побачивши Ізабель в обіймах Тома, і чоловік, і жінка були мокрими від потоку з труби.

— Пане Накі, це неправда, усе неправда, — плакала Ізабель, — Френк Ронфельдт був мертвим, коли його човен викинуло на берег. Це була моя ідея залишити Люсі. Я не дозволила йому повідомити про човен. Це моя провина.

Том міцно пригортав дружину, цілуючи її голову.

— Тихо, Ізі. Просто нехай буде, як є. — Він відсторонився і, зігнувши коліна, взяв її за плечі та поглянув прямо в очі. — Усе гаразд, серденько. Не кажи більше нічого.

Накі повільно похитав головою.

Ґарстоун поспіхом одягнув мундир і погладжував волосся, щоб привести його трохи до ладу.

— Мені слід її арештувати, сер?

— Хоч раз у своєму чортовому житті прояви якесь співчуття, констебле. Берись до справи і полагодь довбану трубу, поки ми всі не потонули! — Накі обернувся до двох, хто пильно дивилися одне на одного, їхнє мовчання говорило за них. — А вам обом краще зайти до мене в кабінет.

Сором. На її подив, Ханна відчувала власне сором, а не злість, коли сержант Накі прийшов до неї з новиною про зізнання Ізабель Шерборн. Її обличчя спалахнуло при згадці про свій візит до Ізабель якраз напередодні і згоду, якої вони дійшли.

— Коли? Коли вона вам це сказала? — запитала Ханна.

— Учора.

— О котрій годині вчора?

Накі був здивований запитанням. Яка, в біса, різниця?

— Біля п’ятої години.

— Отже, це було після… — Її голос затих.

— Після чого?

Ханна почервоніла ще більше, принижена думкою про те, що Ізабель відмовилася від її жертви, й відчула огиду від того, що її обманули.

— Нічого.

— Я думав, ви хотіли б знати.

— Звичайно. Звичайно…

Жінка зосередила увагу не так на поліцейському, як на віконному склі. Його треба було помити. Цілий будинок треба було помити: вона тижнями майже його не торкалася. Ханна поринула думками у звичайні повсякденні турботи, і це утримувало її на безпечній відстані, поки вона все ж не спромоглася спитати:

— То… де вона зараз?

— Її взяли під заставу батьки.

Ханна потягнула задирку на великому пальці.

— Що з нею буде?

— Вона стане перед судом разом із чоловіком.

— Вона брехала увесь цей час… Вона змусила мене повірити… — Ханна похитала головою, заглибившись в іншу думку.

Накі зітхнув.

— Досить дивна справа. Ізабель Ґрейсмарк була порядною, до того як відправилася на Янус. Перебування на тому острові не пішло їй на користь. Не впевнений, що комусь це йде на користь. Зрештою, Шерборн отримав це призначення тільки тому, що Тримбл Докерті наклав на себе руки.

Ханна не була впевнена, як запитати:

— На скільки вони відправляться до тюрми?

Накі поглянув на неї.

— На все життя.

— На все життя?

— Я не говорю про час у в’язниці. Ті двоє тепер ніколи не будуть вільними. Вони ніколи не втечуть від того, що трапилося.

— Я теж, сержанте.

Накі, оцінивши обстановку, вирішив скористатися шансом.

— Послухайте, Військовий хрест не отримують за боягузтво. І не отримують нашивку до нього, якщо не… ну, якщо не врятують багато тих, хто поруч, ризикуючи власним життям. Думаю, Том Шерборн — порядна людина. Щиро кажучи, хороша людина, пані Ронфельдт. І Ізабель — хороша дівчина. Три викидні, що в неї були там… ніхто їй не допоміг. Переживши подібні речі, те, що зазнали ті двоє, не залишишся таким, як раніше.

Ханна поглянула на поліцейського, не рухаючись, щоб зрозуміти, до чого він веде.

— Це жахлива ганьба — бачити такого хлопця в становищі, у якому він тепер. Не говорячи вже про його дружину.

— Що ви говорите?

— Я не кажу нічого такого, що не спаде вам на думку через кілька років. Але до того часу буде надто пізно.

Вона ледь повернула голову, наче намагаючись зрозуміти його краще.

— Я лише запитую, це справді те, чого ви хочете? Суд? В’язниця? Ви повернули собі доньку. Може, є якийсь інший шлях…

— Інший шлях?

— Спреґґ утратив інтерес, коли докази розвіяли його вигадку про вбивство. Поки це все ще справа Партаґеза, у мене є певна свобода дій. І, мабуть, можна було б переконати капітана Ґезлака закинути за нього слово Маяковій службі. Якби ви також захотіли закинути за нього слово. Попросити про помилування…

Обличчя Ханни знову почервоніло, і раптом вона скочила на ноги. Слова, які накопичувалися тижнями, роками, слова, про існування яких Ханна і не здогадувалася, зірвалися з язика:

— Мені це набридло! Мені набридло, що мене зневажають, що моє життя руйнується примхами інших людей. Ви уявлення не маєте, як це — бути в моїй ситуації, сержанте Накі! Як ви посміли прийти в мій будинок і таке мені пропонувати? Як, чорт забирай, ви посміли?!

— Я не мав на увазі…

— Дозвольте мені закінчити! З мене досить, розумієте мене? — Тепер Ханна кричала. — Ніхто не буде знову говорити мені, як прожити моє життя! Спочатку мій батько вказує, за кого я маю вийти