Читати книгу - "Місто дівчат"

чи мені тішитись, що я дожила до цього дня, — сказала вона.

Окулярів я не зняла. Хіба я могла пояснити, що наділа їх на честь своєї товаришки, яка полягла на ворожому полі?

 У червні я запитала батька, чи можу більше не ходити в його контору. За швейною машинкою я заробляла стільки ж грошей, як і тоді, коли вдавала, нібито наводжу лад з паперами й відповідаю на дзвінки. А задоволення отримувала більше.

Ну а найголовніше, сказала я батькові, що мої клієнтки платили мені готівкою і я не мусила звітувати про свої заробітки державі. Це й поставило крапку на нашій розмові — він мене відпустив. Батько був готовий на все, аби лиш надурити державу.

Уперше в житті в мене з’явилися заощадження.

Дарма, що я не знала, що з ними робити.

Хочу тобі сказати, що мати заощадження — не зовсім те саме, що мати план дій, але вони дають дівчині відчуття, що колись і план у неї з’явиться.

Дні стали довші. Якось у середині липня ми з батьками сіли вечеряти, коли до нашого будинку під’їхав автомобіль. Мама з татом здивовано підвели голови — як завжди, коли найменша дрібниця порушувала їхній звичний розпорядок дня.

— Якраз коли ми їмо, — сказав тато, зумівши перетворити ці чотири невинні слова на гнітючу лекцію про неминучий занепад цивілізації. Я відчинила двері. Приїхала тітка Пеґ. Уся розпашіла й спітніла від літньої спеки, дивакувато вбрана (завелика чоловіча сорочка у клітинку, мішкувата спідниця-штани і старий сільський солом’яний бриль із увіткнутим індичим пером).

По-моєму, я ще ніколи не була така здивована й така рада когось бачити. Така здивована й рада, аж забула, що мені мало бути соромно в її присутності. З того щастя я кинулась їй на шию.

— Дитинко! — широко усміхнулася тітка. — Ти прекрасно виглядаєш!

Мої батьки відреагували на приїзд тітки Пеґ із меншим ентузіазмом, але зробили все, аби пристосуватися до цієї непередбачуваної обставини.

Домашня робітниця чемно поставила на стіл ще одну тарілку. Батько запропонував тітці коктейль, але та, як не дивно, попросила приготувати для неї, якщо не важко, холодного чаю.

Тітка Пеґ гепнулася у крісло за столом, витерла вологе чоло однією з наших вишуканих ірландських льняних серветок, обвела всіх поглядом і усміхнулася.

— Ну що, як ви тут у провінції поживаєте?

— Я не знав, що ти маєш машину, — сказав у відповідь батько.

— То не моя. Я позичила її в одного знайомого хореографа. Він поїхав на Вайн’ярд у «кадилаку» свого хлопця і дозволив мені взяти його машину. Це «крайслер». Непоганий як на старого драндулета. Гадаю, знайомий був би не проти, якби ти захотів на ньому прокататися.

— А звідки ти береш талони на бензин? — запитав батько свою сестру, яку не бачив понад два роки. (Ти, напевно, не розумієш, чому він вибрав саме цю серію питань замість якихось більш стандартних, але батько мав свої мотиви. Кілька місяців тому у штаті Нью-Йорк запровадили талони на бензин, і він ніяк не міг заспокоїтись: мовляв, він не для того так гнув спину, щоб жити в тоталітарній державі! Чого від них далі чекати? Може, ще почнуть вказувати людям, коли їм лягати спати? Я подумки молилася, щоб із темою талонів на бензин якомога скоріше покінчили.)

— Та зібрала собі купку талонів — тут трохи підплатила, там підмастила. У Нью-Йорку не так вже й складно дістати талони на бензин. Там не їздять машинами цілий час, як тут.

Відтак тітка Пеґ повернулася до моєї мами й приязно запитала:

— А у тебе як справи, Луїз?

— Усе гаразд, Пеґ, — відповіла мама, глянувши на неї з виразом лиця, що його я назвала б радше обачним, ніж настороженим. (І тут нема її вини. Ніхто не міг зрозуміти, з якого дива тітка Пеґ приїхала до Клінтона. Різдво ще не настало. Ніхто не помер.) — А в тебе як?

— Як завжди, ганебно. Але я дужа рада, що вирвалася з того скаженого міста й приїхала сюди. Варто частіше вибиратися. Вибачте, хлопці й дівчата, що не попередила про свій приїзд. Це було спонтанне рішення. А як твої коні, Луїз?

— Непогано. Після того, як почалася війна, виставок, звісно, поменшало. Та й, крім того, коні погано витримують таку спеку. Але загалом усе добре.

— Ну а чого ти приїхала? — запитав мій батько.

Батько не те щоб ненавидів свою сестру, але добряче її зневажав. Він був переконаний, що вона бездумно марнує своє життя (напевно, й Волтер так думав про мене), і, мабуть, таки мав певну рацію. Та все ж, міг би влаштувати й гостинніший прийом.

— Що ж, Дуґласе, зараз я все поясню. Я приїхала, щоб запитати Вівіан, чи не хоче вона повернутися зі мною до Нью-Йорка.

Коли прозвучали ці слова, запилені старі дверцята в моєму серці розчинилися навстіж і звідти вилетіла тисяча білих голубок. Я боялася щось сказати. Здавалося, що варто мені розтулити рота — і її запрошення розтане в повітрі.

 — А нащо? — запитав батько.

— Вона мені потрібна. Військові замовили в мене серію обідніх вистав для робітників військово-морської корабельні. Трохи пропаганди, трохи співів з танцями, кілька романтичних п’єс і все таке. Аби підтримати моральний дух. Ну якось так. А я вже не маю стількох людей, щоб і театром керувати, і замовлення виконати. Вівіан дуже б мені допомогла.

— Але хіба Вівіан щось тямить у романтичних п’єсах і всьому решта? — запитала моя мама.

— Більше, ніж ти думаєш, — відповіла тітка.

На щастя, тітка Пеґ не дивилася на мене, коли це говорила. Та все одно я відчула, як моя шия побуряковіла.

— Але ж вона тільки приїхала, — сказала мама. — І торік у Нью-Йорку вона дуже сумувала за домом. Тамтешнє життя їй не підійшло.

— Ти сумувала за домом? — тітка Пеґ, ледь помітно усміхаючись, дивилася мені у вічі. — То ось у чому була справа?

Тепер побуряковіли й щоки. Та я далі не наважувалася розкрити рота.

— Послухай, — мовила тітка, — це ж не мусить бути назавжди. Якщо Вівіан знову засумує за домом, то повернеться сюди, у Клінтон. Але мені дійсно непросто. Тепер дуже важко знайти працівників. З чоловіків жодного не лишилося. Навіть мої артистки розійшлися по фабриках. Усі платять більше, ніж я. Мені потрібні додаткові руки. Руки, яким я можу довіряти.

Вона це сказала. Сказала слово «довіряти».

— Мені теж важко знайти працівників, — зауважив батько.

— А що, Вівіан працює в тебе? — запитала тітка Пеґ.

— Ні, але раніше працювала і, може, знов буде мені потрібна. Думаю,