Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 32

В кімнаті стояла гнітюча та мовчазна тиша, де здавалося, що всі мої думки літають навколо, мов зграя оскаженілих воронів, готових в будь який момент напасти.

Я сиділа на ліжку, втиснувши пальці в край матраца до німоти, й дивилася в підлогу. Думки крутилися з такою шаленою швидкістю, що я не відразу помітила прихід Ліліани.

Вона ввійшла тихо, немов боялася потривожити мене, але, мабуть, сама не змогла витримати напруження. Стала поряд і промовила голосом хрипким від стримуваних сліз:

— Каті, в тебе все вийде чуєш? Ти, певно, найсильніша Обрана за весь час існування Ерде...

— Лестощі тут не допоможуть, — відповіла я, глянувши на неї з-під лоба.

— Шкода... Може б ти хоча б на мить посміхнулася, — сумно посміхнулася Ліліана, опустивши погляд. — Але я кажу правду. Ти зробила те, що здавалося неможливим, тож я вірю в твою перемогу як в нічию до цього.

Я намагалася хоч трохи підняти кутики губ, та з цього вийшла якась крива гримаса. Всередині пульсували тривога, страх і...

— Я буду сумувати, — я відвернулася до вікна, дивлячись на світанкове небо, затягнуте сірими хмарами. — Лілі, я дякую тобі за все, але... не знаю, чи повернуся.

У голосі відчувалася безмежна туга. Ліліана торкнулася моєї руки, трохи знітившись.

— Я теж сумуватиму, — зізналася вона тихо. — Може, все ж ти лишишся? Якщо цього разу все пішло не так, то може вийде?

Ох Лілі, не давай мені марних та солодких надій... прошу тебе... благаю.

— А багато хто лишався? — перепитала я, прикладаючи долоню до лоба. Знову болить голова.

— Ні... — визнала не стримавшись від ще одного важкого видиху. — Всіх Ерде завжди повертав назад, як тільки Обрана виконувала свою роль.

— От і відповідь, Лілі... От і відповідь.

У мені вибухнула коротка хвиля люті: чому так? Чому я маю піти звідси, коли відчула, що знайшла своє місце?

Ліліана шмигнула носом, після чого нахилилася й обійняла мене. Плечі її тремтіли від коротких схлипувань.

— Ти впораєшся, люба, — прошепотіла вона. — Тримайся Вартових, вони тебе захистять, якщо... Якщо буде надто складно.

А хто ж захистить їх?!

Що, коли Адамас чи ота Вона справді зможуть поглинати чи руйнувати силу елементів? Усе це невідоме було занадто страшним. Проте зараз не хотілося виливати цей відчай.

— Вам час вирушати, щоб встигнути до обумовленого часу, — нарешті видихнула Ліліана, відступивши на крок. — Невідомо, що вони задумали, але одне точно: Скверна мусить сьогодні згинути, не можна її підпускати до межі.

Я кивнула, відчуваючи, як у скронях наростає гул:

— Обіцяю, ми цього не допустимо, — проказала я якомога впевненіше, радше для самої себе, ніж для неї.

Ліліана допомогла мені зібратися: принесла змінний одяг — просторий, зручний костюм. Я вдяглася, думаючи, як цей колір дійсно віддзеркалює мій настрій: смуток і тугу. Саме те, що я відчуваю тепер, коли ми йдемо на битву, яка може стати фінальною у всіх її сенсах.

— А коли це все скінчиться, — мовила Ліліана зі слізьми в голосі, — ти, може, таки зможеш залишитися?

Я тільки ледь похитала головою, розуміючи, що відповіді немає

— Подивимось, як вирішить Ерде. Я... дуже б хотіла, але нажаль цього не вирішую.

Зрештою ми мовчки обійнялися вдруге. Ліліана допомогла мені зібрати волосся та одягнутися.

— Ти і справді сильніша, ніж здаєшся. Тільки... повернись, добре? Повернись хоч на хвильку.

— Спробую...

Потім я піднялася й вийшла з кімнати. В коридорі вже чекали Рубер, Топаз, Сапір і Емер. Помітивши мене, вони миттєво зібралися в невелике коло навколо.

— Усе гаразд, — сказала я їм, намагаючись тримати голос рівним. — Час відвідати виставу.

Не показуй як боляче! Посміхайся!

У просторому вестибюлі, що вів до виходу з маєтку, зібралися певно всі хто тут жив, з надією дивлячись на нас. Здавалося, ніхто не говорив уголос, але в очах усіх читалося: “Поверніться, будь ласка, із перемогою!” Я відчувала, як до горла підступає клубок страху та відчаю, бо не знала, чи можемо подарувати їм це.

Топаз знову перевірив ремені на своєму спорядженні, певен, що особливої зброї проти Скверни вони не мають, та хоч якась захисна амуніція, леза чи кинджали могли бути корисні проти химер чи Адамаса.

— Ми готові, — неголосно повідомив Сапір, глянувши на мене. — Ти як?

— Все чудово. Настрій знищити її нарешті!

Я глибоко вдихнула... Готовою я не була.

— Тоді вирушимо негайно, щоб прибути до поля заздалегідь.

Ми швидко вийшли з маєтку й рушили дорогою, що вела на північ, де перебувала межа Ерде та Землі. Якщо Адамас хоче щось зламати, саме тут і станеться розлом.

Після кількох годин їзди ми лишили машину та зійшли з траси на вузьку стежку серед понівеченого лісу. У повітрі вже відчувався знайомий слід Скверни — трава рідшала, місцями чорніла, а далі, на обрії, виднілися лисини, де росли... чорні квіти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍