Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Таке взагалі можливо?

Моя рука вже якийсь час свербіла, як буває щоразу, коли поруч є Адамас. Я так і не зрозуміла, чому ж на нього така реакція як і на Вартових, адже ним він точно не може бути.

Перед нами, за полем із чорними квітами, з’явився силует старої занедбаної будівлі. Наче покинутий склад чи маєток, проте у вікні мерехтіло світло. А отже, хтось там точно є.

Раптом під ногами завібрували маленькі камінці — мовби піднялися самі з землі й виклалися стежкою, що вела до входу, хоч дверей, здавалося, там не було зовсім. Усі ми зупинилися, намагаючись зрозуміти, що це значить.

— Схоже, нас... запрошують пройти, — сказав стримано Сапір, примружившись. Потім зітхнув і ступив першим.

Ми рушили слідом, і здавалось, ніщо не заважало проходу — ніяких магічних пасток, лише доволі зловісний коридор, який сформувався з круглих камінців. Поруч Рубер ледь помітно хмурився, видивляючись знаки небезпеки.

— У тебе знову? — помітив він раптом, що я почала відчайдушно чухати праву руку. Свербіж став нестерпним.

Я й сама не усвідомила, як знов занадто сильно розчесала шкіру:

— Я... я не можу з цим нічого зробити... — пробурмотіла я, намагаючись не видавати болю.

Рубер перейшов на шепіт:

— Чому ти не вилікувала це, коли ми була з Емером?

— Бо це не хвороба, — озвався ззаду він, теж знижуючи голос. — Ми пробували застосувати лікувальну магію, але вона не бачить у ній нічого небезпечного. Начебто це...  реакція на якусь енергію, яку та не вважає злом.

Я зітхнула, знизавши плечима:

— Можливо, адже це те саме траплялося тоді, коли Руберова енергія на Землі активувалася... Але тепер я не розумію, чому це стається й від Адамаса теж. Та не важливо... Зараз має значення лише те, що він близько.

Підійшовши впритул, ми виявили, що дверей дійсно немає: тільки прямий прохід, забитий уламками дощок. Але саме над ним горіло невелике світло від ліхтаря.

Місце всередині нагадувало занедбаний зал, із тріснутими колонами. Стелі десь були вибиті, крізь діри проглядалося темне небо, повне зірок і чорних хмар.

— Каті, давай з’єднаємося, — тихим голосом запропонував Рубер оглядаючись. — Так ти будеш у безпеці під моїм щитом.

— Ти хочеш сказати: якщо будуть бити, то в першу чергу по тобі? — перепитала я, розуміючи його ідею.

— Звісно. — Він зімкнув мої долоні у своїх, і в очах світилися тривога й ніжність. — Ти ж розумієш: ми не дозволимо нікому тебе скривдити.

Я ледь ковтнула клубок у горлі, відчуваючи його тепло. Заплющила очі, даючи згоду. Рубер різко притягнув мене до себе, обіймаючи так палко, мов у останній раз, з відчайдушною надією.

— Хочу запам’ятати цю мить і... жити з нею вічно, — мовив він, дивлячись мені просто у вічі, а потім нахилився.

Поцілунок був ніжним, але одночасно сповненим тривоги, пристрасті та страху втратити одне одного. Сили світу завмерли навколо, а в душі прокидалася суміш любові й жалю: бо ми могли втратити все, якщо ця ніч стане останньою.

— Ми не знаємо, чим закінчиться це все, — пояснив Сапір, коли Рубер відпустив мене. — Тож... дозволь нам наостанок трохи фамільярності.

Перш ніж я щось мовила, він розвернув мене до себе й також поцілував. Більш делікатно, ніби хвиля прохолоди, що накочується на розпечену шкіру. Я відчувала, як у мені колотиться серце, а сльози мимоволі збираються на віях.

— Ну що ж... — тихо сказав Топаз, делікатно забираючи мене з обіймів Сапіра, — моя черга?

Я нічого не встигла відповісти, як Топаз схилився до мене й торкнувся губами моїх. Від нього війнуло тим самим золотавим теплом, яке я колись відчувала під час нашого першого танцю в саду. Здавалося, що весь світ зникає у цьому дотику. Дихання зупинилося, а в грудях закипіла лавина почуттів — суміш любові й невимовного розпачу.

Можливо, це прощання? Чому?

Нарешті Емер теж підійшов; я відчула його долоні, що обережно взяли моє обличчя, ніби боячись зробити боляче. Його поцілунок був м’яким, мов весняний подих, насиченим турботою, з якою він завжди ставився до мене. І раптом я усвідомила, що плачу.

У кожному поцілунку відчувалося стільки не сказаних слів: пробач, сподіваємось на диво, ми тебе не покинемо. Більше, ніж будь-яка зброя, ці миті давали мені наснагу, надію й одночасно стискали серце в лещатах, адже не знала, чи зможу їх побачити ще раз.

Потім Рубер, як і обіцяв, злився зі мною коротким червоним сяйвом. Я відчула знайому енергію вогню, що заграла в моїх жилах, створюючи навколо мене спільний щит. Це означало, що в разі атаки він прийме перший удар.

— Будь напоготові, Каті... ми поряд.

— Гаразд.

Ми рушили далі довгим коридором, вистеленим чорними камінцями. Атмосфера ставала все більш гнітючою: стіни тьмяно відбивали рештки світла від ліхтариків, що горіли подекуди на стінах. Раптом почувся тихий, веселий жіночий сміх. Я зіщулилася: щось у цьому сміхові було лячне, глузливе.