Читати книгу - "Похований велетень"

лицар. — І тепер ніщо не змусить їх розвернутися назад.

— Кого ви там бачите? — запитав Аксель.

А потому, коли лицар знову нічого не відповів, перепитав іще раз:

— Там солдати? Ми нещодавно бачили довгу шеренгу на горизонті, проте вирішили, що вони йдуть у протилежному від нас напрямку.

— Я кажу про наших нещодавніх супутників, пане. Тих самих, із котрими ви мандрували вчора, коли ми зустрілися. Вони щойно вийшли з лісу, і хто тепер їх зупинить? У мене вже було спалахнула надія, що це лише дві чорні вдови, котрі відбилися від своєї пекельної процесії. Та це хмари так пожартували зі мною, а зараз я точно бачу, що це вони й ніхто інший.

— Отже, пан Вістан таки спромігся втекти з монастиря, — сказав Аксель.

— Ще і як спромігся, пане! А зараз він іде сюди, а до його мотузки прив’язана не коза, а той хлопчина-сакс, котрий тепер указує йому дорогу.

Нарешті сер Ґавейн таки помітив, яких зусиль коштувало Беатрис утримувати козу, і поспіхом зійшов із краю урвища, щоби схопити мотузку. Та Беатрис її не відпустила, і якусь мить здавалося, що вони з лицарем почали бійку за козу. Втім, обоє хутко заспокоїлися й уже тримали мотузку разом, а старий лицар зупинився на кілька кроків попереду Беатрис.

— Сер Ґавейн, а наші друзі нас бачили? — запитав Аксель, повертаючись до роботи.

— Б’юсь об заклад, що в нашого воїна зір ого-го і що він бачить нас просто зараз, на тлі неба, — силуети, які змагаються в перетягуванні линви, а наш супротивник — коза! — Лицар засміявся сам до себе, та в його голосі бринів смуток. — Так, — урешті сказав він. — Гадаю, він чудово нас бачить.

— Тоді ми з ним об’єднаємо наші сили, — сказала Беатрис, — аби вбити драконку.

Сер Гавейн тривожно подивився на своїх супутників. А тоді сказав:

— Добродію Акселю, ви досі в це вірите?

— Вірю в що, сер Гавейн?

— У те, що ми зібралися тут, у цьому забутому Богом місці, як товариші за зброєю.

— Пане лицарю, висловіться зрозуміліше.

Гавейн повів козу туди, де стояв на колінах Аксель, і при тому лицар геть не звертав уваги на Беатрис, яка мусила рушити слідом за ним, усе ще стискаючи в руках свій кінець мотузки.

— Добродію Акселю, хіба наші дороги не розійшлися багато років тому? Я залишився з Артуром, а ви...

Раптом він наче усвідомив, що позаду нього стоїть Беатрис, і, повернувшись до неї, ввічливо вклонився:

— Мила пані, благаю вас відпустити мотузку і перепочити. Я не дам тварині втекти. Сядьте отам, біля каїрну. Він бодай трохи захистить вас від вітру.

— Дякую, сер Гавейн, — сказала Беатрис. — Тоді я доручаю вам цю тварину, — вона нам дуже дорога.

Беатрис рушила до каїрну, і щось у її ході, в тому, як сутулилися на вітрі її плечі, пробудило в закутку Акселевої свідомості фрагмент спогаду. Почуття, породжене ним, перш ніж Аксель устиг його придушити, здивувало і шокувало його, бо до непереборного бажання негайно кинутися до дружини і захистити її від стихії, додався виразний присмак гніву та злості. Вона говорила про довгу ніч, яку вона провела наодинці, й про те, як страждала через його відсутність, але чи не могло бути таке, що йому самому також випало провести таку ніч або навіть декілька в подібних муках? Потому, коли Беатрис зупинилася біля каїрну і схилила голову перед камінням, наче просячи вибачення, він відчув, як дужчають водночас і спогади, і гнів, — тому страх змусив його відвернутися від неї. Лише тоді він помітив, що сер Гавейн також упився очима у Беатрис — із ніжністю в погляді — й повністю поринув у свої думки. Та невдовзі лицар оговтався й, підійшовши до Акселя, нахилився якнайнижче, немовби щоби не дати Беатрис ані найменшої можливості підслухати їхню розмову.

— Як знати достеменно, що ваш шлях не був більш праведний, аніж мій? — сказав він. — Відмовитися від гучних слів про війну та мир. Відмовитися від чудового закону, який наближав людей до Господа. Раз і назавжди відмовитися від Артура, щоби присвятити себе... — Він знов озирнувся на Беатрис, яка й далі стояла, майже доторкаючись лобом до купи каміння, щоби тільки заховатися від вітру. — ...Добрій дружині, пане. Я спостерігав, як вона ходить побіч вас, наче добра тінь. Може, й мені варто було вчинити так само? Та Господь спрямував нас різними дорогами. Я мав обов’язок. Ха! І хіба я його зараз боюся? Ніколи, пане, ніколи! І ні в чому вас не звинувачую. Великий закон, який установили за вашого посередництва, втопили у крові! Та все-таки він діяв, хай і недовго. Утопили в крові! Хто тепер нас за це звинувачуватиме? Чи боюся я молодих? Але хіба супротивника здолаєш самою тільки молодістю? Нехай іде, нехай іде. Згадайте, пане! Я бачив вас того самого дня, і ви казали, що у ваших вухах відлунює крик дітей і немовлят. Я чув те саме, та хіба той крик не був схожий на ревіння, яке долинає з намету лікаря, де людині рятують життя, хоча лікування приносить муки? Проте я мушу це визнати: бувають дні, коли я теж дуже хочу, щоби за мною всюди ходила добра тінь. Навіть зараз я все ще озираюся з надією її побачити. Хіба кожна тварина, кожна птаха в небі не прагне мати ніжного супутника? За життя мені стрілась одна жінка чи дві, котрим би я охоче віддав свої літа. То чому мені його тепер боятися? Я боровся з норманами, котрі мали оленячі морди, і це були аж ніяк не маски! Усе, пане, прив’язуйте козу. Скільки ж можна забивати той кілок? Ви що, зібралися до нього лева припинати, а не козу?

Передавши Акселеві мотузку, Гавейн покрокував геть і не зупинявся, аж поки став там, де край землі наче зустрічався з небом. Аксель, опустившись у траві на одне коліно, міцно закріпив мотузку навколо зарубки на дереві й знов озирнувся на дружину. Беатрис і далі стояла біля каїрну, й, хоча щось у її позі знову змусило його серце стиснутися, він із полегшенням відчув, що від попередньої злості не залишилось і сліду. Натомість Акселя заполонило майже непереборне бажання її захистити: не лише від безжального вітру, а й від чогось величезного і темного, що навіть