Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

83. Невигадані історії

Усе почалося з нот. Старих, пожовтілих, місцями розмитих чорнилом. Андрій не хотів їх викидати — і не міг завершити. Писані вночі, у тривозі, в радості, в паузах між концертами, після мовчань, перед поцілунками. Ноти, які не лягли в альбоми. Але залишились на сторінках, як музичний щоденник людини, яка навчилась знову відчувати.

А потім — прийшли її слова. Марта давно вела записи. Не регулярно. Але завжди — коли щось у ній було сильніше за тишу. Коли не могла грати — писала. І в тих зошитах — було більше музики, ніж у деяких партитурах.

Одного вечора, коли вони сиділи в фойє філармонії з горнятками м’ятного чаю, Марта сказала:

— Ми ніколи не мріяли бути письменниками. Але, можливо, саме тому нам є що сказати.

— Ми писали, бо не могли не писати, — відповів Андрій. — І, може, тепер це комусь буде не менш потрібне, ніж наші концерти.

Вони зібрали всі записи. Ноти, думки, листи. І передали невеликому видавництву у Львові, яке спеціалізувалося на музичній літературі. Без контрактів, без гонорарів, лише з однією умовою:

— Ніякої редактури “для публіки”. Нехай це буде як є.

Книга вийшла скромною. Без глянцю. Назва проста — “Невигадані історії”. На обкладинці — зображення скрипки, на яку падає тінь руки.

Перші наклади розійшлися несподівано швидко. Хтось узяв книгу “на подарунок музикантові”. Хтось — “бо гарна обкладинка”. Але ті, хто читав — повертались. Писали листи. Дякували.

“Ваша музика — жива навіть на папері”.
“Я ніколи не плакала від нот. Але тут — не стрималась”.
“Це книга про те, як не зламатися, коли не знаєш, що буде далі”.

Марта читала ці відгуки з легким подивом. Андрій — із тишею.

— Ми з тобою, — сказав він, — зберегли не лише пам’ять. Ми її подарували іншим.

Їх почали кликати на читання. Не на сцени. У бібліотеки. Літературні вечори. Люди приходили — не послухати гру. А почути історію. Без прикрас. Без легенд. Без редагування.

— Ви не боялись показати своє слабке? — запитували.

— А навіщо його ховати? — відповідала Марта. — Саме воно робить нас ближчими до вас.

І тоді один критик написав:

“Це не просто історія музикантів. Це — партитура життя. Без купюр. І саме тому — вона стала бестселером”.

 

Того вечора, коли тисячний примірник розійшовся за одну добу, Андрій і Марта сиділи на задньому дворі філармонії. Поруч — їхня книга. І скрипка. І піаніно в середині, яке чекало.

— Ми не вигадували жодного рядка, — сказала вона.

— Бо справжня музика — завжди пишеться з серця. Навіть на папері, — відповів він.

І вони знали: ця історія — вже не лише їхня.

Бо те, що справжнє — завжди стає спільним.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍