Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

82. Обіцянка під зірками

Ця ніч не мала події. Не було концерту, не було новин, не було гостей. У філармонії — темно. У школі — тиша. У будинку — світло вимкнене. Лише небо — повне.

Марта витягла ковдру і пішла в поле. Улюблене місце — між двома горіхами, що росли майже паралельно, і створювали невидимий коридор до неба. Вона сіла на траву, загорнулася, і просто дивилась.

Вона знала — він прийде. Не тому, що домовлялись. А тому, що їхні кроки вже давно лунали в одному ритмі.

Андрій підійшов тихо. Сів поруч. Теж — загорнувся.

— У місті було б чути музику. А тут — лише тиша, — сказав він.

— А ти ще не навчився слухати тишу?

— З тобою — навчився.

Вони мовчали. У полі ночі кожен звук — глибший. Кожне дихання — спільне.

— Ти колись тікав? — запитала вона раптом.

— Все життя. Від відповідальності. Від почуттів. Від себе. А ти?

— Я ховалась. Це інше. Я чекала, щоб хтось витягнув мене зсередини.

— А тепер?

— А тепер… ми ніби перестали тікати.

Андрій узяв її руку. Не міцно. Але так, як тримають щось цінне, що не хочуть загубити.

— Я думав, що зрілість — це знати, чого хочеш. А тепер розумію: це — вміння залишитись. Навіть коли страшно. Навіть коли незручно. Навіть коли соромно.

— Бо любов — це не вибух. Це вибір. Кожного дня. І ночі. Як ця.

Вони подивилися на небо. Зірки не мерехтіли — вони дихали. В ритмі їхніх сердець. В ритмі життя, яке не завжди рівне, але завжди — живе.

— Дай мені слово, — сказала Марта. — Не обіцяй, що будеш завжди правильний. Не кажи, що більше не помилишся. Просто пообіцяй — не тікати.

— Ніколи більше, — сказав Андрій.

— Навіть якщо буде боляче?

— Особливо тоді.

— Навіть якщо я — не та, якою ти мене уявляв?

— Ти — та, яку я прожив.

— Навіть якщо ми загубимо звук?

— Ми знайдемо ритм.

Вона заплющила очі.

— Я теж обіцяю. Не мовчати. Не накопичувати. Не втрачати тебе через власні страхи.

— Ми з тобою не ідеальні.

— Але ми — разом. І це більше, ніж обіцянка.

Андрій витяг із кишені маленький срібний камертон. Подарунок, який зберігав ще з юності.

— Це не для точності. Це — для пам’яті.

Він поклав його їй на долоню.

— Якщо колись загубимо тон — він нагадає, як звучали ми в найправдивішу ніч.

І ця ніч стала їхнім внутрішнім вінчанням — без свідків, без обітниць, без формальностей. Лише вони, небо і просте “я залишаюсь”.

Бо іноді найміцніший союз — це той, де люди присягаються не бігти. А залишатись.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍