Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Бо коли я скажу, мені в будь-якому разі — кінець», — подумки відповів я, але вголос не сказав ані слова. Вандлик відсапується, важко дихаючи. Тіло дівчини судомно здригається. Упевнений, вона без особливих зусиль відтиснулась би разів сімдесят, але бути в стійці без руху, лише зрідка виконуючи вправу, та ще й терпіти удари в живіт…
— Убивство офіцера — тяжкий злочин, — по-філософському каже Вандлик, долаючи задишку. — Ти ризикуєш вийти з в’язниці дуже нескоро… А якщо врахувати твій діагноз…
Я не зміг приховати подиву. Мої очі округлилися, мабуть, як чайні блюдця.
— Ти думав, ми не знаємо? — вона задоволено гиготнула й сіла на стілець. — Вочевидь, ми віримо у твої щасливі п’ятдесят відсотків більше, ніж ти сам.
Дівчина-конкістадор тримається стоїчно, і тільки з її обличчя від дикої напруги скрапує піт. Навіщо вона з неї знущається? Насолоджується владою? Садистка? Вандлик, здавалося, цілком поглинена лише мною.
— Ти ж не хочеш закінчити життя у в’язниці, лейтенанте. Надто з тавром убивці, — вона підвелася й знову схилилася над дівчиною. — ДЕВ’ЯТЬ!
Та слухняно виконала віджимання, й офіцер контролю знову вгатила їй у живіт.
— Я завжди боюся, що влучу якійсь дівулі черевиком у груди, — довірливо повідомила мені Вандлик. — Потім проблем не оберешся… То що там з арсеналом? ДЕСЯТЬ!!!
(Удар!)
Я здригаюся всім тілом, ніби б’ють мене.
— І знову ж, а якщо твоя хвороба розвинеться? — Вандлик упивається в мене поглядом. — Ти хоч уявляєш, що чекає розумово неповносправного молодика в блоці небезпечних злочинців? ОДИНАДЦЯТЬ!!!
(Удар!)
— Думаю, ти навіть смерті не злякався б… ДВАНАДЦЯТЬ!
(Удар!)
— Але в нас, Гілелю, немає смертної кари. А ось насильство у в’язницях — подолати не можуть… Думаєш, адміністрація стане морочитися, щоб перевести тебе в лікувальний заклад? ТРИНАДЦЯТЬ!
(Удар!)
— Просто скажи, лейтенанте, де арсенал.
Найжахливіше те, що я був готовий. Усю таємницю чортового арсеналу я міг скласти у два слова. Два слова, які викреслять із мого життя весь той кошмар, про який вона каже. Знімуть обвинувачення в убивстві, якого я навіть не пам’ятав. І головне… Не розумію як, але тієї секунди це й справді видавалося головним… Головне, припиниться ця чортова екзекуція!
— ЧОТИРНАДЦЯТЬ!
(Удар!)
Це поєднання вибивало з колії: приязне (навіть співчутливе) ставлення для мене, і вигуки з ударами — для нещасної дівчини. Я не міг зібратися з думками. Не міг протистояти. Наче це я був винен у тому, що відбувається.
— Ти, Гілю, всього лише хороший батько. Ось і вся твоя провина. П’ЯТНАДЦЯТЬ!!!
Не вдається думати. У мене була причина мовчати! Цілком точно була…
(Удар!)
— Тебе ж не можна судити за те, що ти рятував свою доньку. ШІСТНАДЦЯТЬ!
Не можна казати, де арсенал…
(Удар!)
— Тебе просто загнали в кут! СІМНАДЦЯТЬ!
…Але я не пам’ятаю — чому!
(Удар!)
— Просто скажи, куди ти подів арсенал! ВІСІМНАДЦЯТЬ!
Я втрачаю контроль.
(Удар!)
— Урятуй решту дітей, лейтенанте! ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ!
Паморочиться в голові.
(Удар!)
Адже її правда: я не маю права ризикувати життями інших. Я все скажу їй просто зараз…
— ДВАДЦЯТЬ!
(Удар!)
Я вирішив. І навіть набрав повітря в груди, але в горлі пересохло так, що ледве зміг відірвати язик від піднебіння. Машинально підношу стаканчик з кавою до рота, надпиваю. Із цукром… Це дівча й справді не дуже метке… Кривлюся з огиди, бо каву, що відгонить горілим ганчір’ям, можна ще дужче зіпсувати лише добрячою порцією цукру. Смак такий жахливий, що на якусь мить я забуваю про те, що відбувається навколо. Ні, другий ковток був би нестерпний… Як можна все переплутати двічі підряд…
І тут мене, немов блискавкою, пронизує здогад.
— Кава! — голосно кажу я. — Моя кава, офіцере Вандлик! Тепер ця ідіотка принесла з цукром! А я просив — без.
І чекаю, поки до неї дійде зміст моїх слів. Вандлик здивовано витріщається. Але найголовніше — реакція дівчини. Вона без дозволу сіла й вилупила на мене здивовані очі. Он як! Виявляється, всевладна Вандлик не так уже її й лякає.
— Пристрельте цю придуркувату, чи як тут у вас заведено, — завзято кажу я, широко посміхаючись.
Вони мовчать. Вандлик аж роззявила рота.
— Ну, ви ж вилили їй каву за комір, бо вона була без молока, — невинно пояснюю я. — А били й узагалі просто так. Думаю, за каву з цукром можна й пристрелити.
Тепер у Вандлик щелепа геть відвисла. Я зрозумів, що мій здогад правильний. Вистава. Технологія допитувачів Корпусу. Вона розхитувала мою психіку, поєднуючи невиправдану жорстокість до іншої людини з такою ж необґрунтованою приязністю до мене. До того ж причиною страждань іншого стала моя кава. Отже, мої забаганки. А причиною жорстокості Вандлик — моє мовчання. Моя впертість.
— Можеш іти, — ці слова офіцера контролю адресувалися, звісно ж, рядовій. — А ти молодець, лейтенанте.
Я мимоволі всміхнувся.
— Задоволений собою? — відразу запитала Вандлик. — Хто виховуватиме твою доньку, розумнику?
Зміст її слів повільно опускається на дно свідомості — немов у щільному гелі.
— Що? — нарешті запитав я, боячись, що мої вуха мене обдурили.
— Вона жива, твоя Ельза. Знайшлася. Як ти міг таке забути!
12
Шістнадцять годин до евакуації.
Четверта ранку. Ірма відчинила для мене біостанцію, і я довго копирсався в підвалі — у нас там була комора, — поки не знайшов те, що треба. Мачете. Легкий і гнучкий, з багатошарової мономолекулярної сталі. Вогнегасник — десятилітровий, аерозольний і досить потужний. Він міг протягом хвилини видавати триметровий крижаний струмінь, здатний остудити будь-що чи не до абсолютного нуля. Від використання бойового скафандра довелося відмовитися відразу — він був достоту нашпигований електронікою. Можна було б витягнути батарею, але тоді не працюватимуть сервоприводи, а без них скафандр стане просто зайвим тягарем на п’ятдесят кілограмів броні. Зате на біостанції я позичив неймовірно міцний і легкий кольчужний комбінезон — його використовували для роботи з небезпечними видами тварин. Я не був упевнений, що він витримає гострий серп женця, але від його різального впливу — стовідсотково захистить.
Тепер — усе. Я хотів змайструвати щось на кшталт смолоскипа, але всіх потрібних матеріалів на біостанції не знайшлося, а часу на їхні пошуки не було. Тож доведеться перебиватися без світла.
Я виніс свій невеликий скарб з підвалу і заходився одягати кольчугу. Схоже, мені вкололи відмінні знеболювальні — я не відчував своїх ран. Ірма похмуро спостерігала за моїми зборами.
— Як ти збираєшся обшукати весь сектор? — спитала вона.
— Гадаю, я знаю, де Ельза.
— І де? — здивувалася Ірма.
— Якщо у Вірі залишилося хоч щось… А щось, без сумніву, залишилося… Вона повела її додому. До нас додому, в утрачений сектор.
— Мені здається, ти просто не розумієш природи химер.
— Вона не вбила її! Могла ж зробити це просто там, на порозі твого помешкання, але не зробила! Я піду в утрачений сектор, однак потрібно щось робити. Я залишаю тут усе електричне, і вони мене не зачеплять.
— Правду кажучи, я в цьому вже не впевнена.
— Ірмо, — я підійшов і взяв її за плечі, — Ельза — це моє життя. Без неї — нічого не має сенсу. І найбільшу дурницю, яку я можу впороти в покинутій частині табору, — це загинути. Але ти це робити не маєш. Якщо й справді хочеш чимсь допомогти, краще іди вмовляй коменданта.
— Сумніваюся, що він передумає, — вона стенула плечима. — Добре. Іди й знайди її. І… Вони відчувають страх, не забув?
— Жартуєш? Неможливо забути женця, який видерся тобі на голову. Тому й беру з собою це все…
Вона кивнула. Ми обійнялися. Потім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.