Читати книгу - "Нічний черговий"

class="p1">— Спитай,— запропонувала вона.

— Краще не буду.

— У мене є гарненький невеликий будиночок на березі затоки в Сег-Харборі,— сказала Евелін.— Це моя спадщина по батьках. Мені там дуже подобається. Я могла б займатися там юридичною практикою. А ти зміг би жити в такому місці?

— Мабуть, зміг би,— відповів я.

— А якби я сказала тобі, що після шлюбу хочу жити тільки там, ти не змінив би свого рішення одружитися зі мною?

— А ти це кажеш?

— Так.— Уперше після нашої зустрічі в Італії в її голосі з'явилися владні нотки. Тихої, покірної дружини з неї не вийде. Ми мовчки рушили далі.— Ти відповіси мені?

— Не зараз,— сказав я.

— А коли?

— Сьогодні ввечері, через кілька днів, через місяць...— Вона змусила мене подумати про Америку, і я розсердився на неї. Картини Квінна викликали у мене ностальгію, з кожним днем це почуття дужчало, і я знав, що однаково повернуся додому, сам чи з Евелін — не має значення. Знав і те, що Фабіан не схвалив би мої дії: «Боже мій, друже, невже вам так кортить дістати кулю в голову?» Але я не можу прожити все життя, киваючи на Фабіана.

— Я не казав, що не хочу жити в Америці,— промовив я.— І не відмовляюсь їхати з тобою в Сег-Харбор. Але якби я, не пояснюючи тобі причин, сказав, що волів би залишитися в Європі, ти одружилася б зі мною?

— Я не вірю людям на слово. Навіть тобі. Поясни.

— Тепер моя черга ставити запитання. То ти вийдеш за мене заміж?

— Я не можу відповісти зараз.— Вона засміялася. Сміх її пролунав дуже невесело.

— А коли?

— Сьогодні ввечері, через кілька днів, через місяць...

Ми знову пішли мовчки. І раптом я відчув, що Рим мені набрид.

— До речі, хто така Пет? — спитала Евелін.

— Звідки ти знаєш про Пет?

— Я знаю, що в тебе є знайома, яку звуть Пет.

— А хто тобі сказав, що це — знайома? — Вона поставила своє запитання зненацька, і я не знав, що казати. Я ніколи не розповідав Евелін про Пет.— Адже це — чоловіче ім'я.

— З тону, яким ти його вимовляєш, це ім'я ніяк не віднесеш до чоловічих.

— А коли я його казав?

— Сьогодні вночі. Уві сні. Двічі. Це не чоловік.

— А-а...— Я знов зупинився.

— Отож-то й воно.

— Це одна моя знайома. Давня знайома,— виправився я.

— І ти знав її дуже добре?

— Я?

— Так, ти.

— Знав.

— Ти був у неї закоханий?

— Я думав, що люблю її. Колись.

— Коли ви бачились останній раз?

— Три роки тому.

— Але ти все ще кличеш її уві сні.

— Я цього не знав,— сказав я.

— Ти все ще любиш її?

Я довго думав, перш ніж відповісти.

— Не знаю.

— Може, краще буде, якщо ти побачишся з нею і тоді вже знатимеш точно?

— Так,— погодився я.

23

Поїздка в Порто-Ерколе наступного дня минула дуже спокійно. Розмовляли ми мало. Я був заклопотаний своїми думками, Евелін, напевно, своїми. Вона сиділа, склавши руки на колінах, обличчя її було дуже зосереджене. В машині відчувалася присутність Пет, яка жила за тисячі миль звідси в засніженому Вермонті і якої ніхто не згадував. Я пообіцяв Евелін, що зустрінуся з нею.

— Чим скоріше, тим краще,— сказала Евелін.

Я збирався подзвонити Фабіану і сказати, що вилітаю в Нью-Йорк. А потім подамся в Нову Англію.

Коли ми приїхали в «Пелікан», мені сказали, що напередодні мене розшукував містер Квадрочеллі. Я попросив чергову по готелю зателефонувати йому.

— Вітаю вас! — радісно вигукнув він, коли нас з'єднали.— Як вам сподобався Рим?

— Я трохи стомився від нього.

— Ну, це вже від пересичення.— Він засміявся. Почувши його голос, ніхто б не сказав, що ця людина щойно вгамовувала страйк на власному підприємстві.— Сьогодні чудовий день,— сказав він.— Саме такий, щоб прогулятись на Джіаннутрі. І море дуже спокійне. Ви хочете туди поїхати?

— Я спитаю у своєї приятельки.— Евелін стояла поруч зі мною.— Він запрошує нас покататись на його яхті. Поїдемо?

— А чому б і ні?

— Ми з радістю приєднаємось до вас,— сказав я в трубку.

— Чудово. Моя дружина збере нам щось попоїсти. Вона з нами не поїде. Вона ненавидить морські прогулянки. На жаль, вона передала цю рису у спадок і нашим донькам.— Він розповідав про це тим самим бадьорим голосом.— Я завжди змушений шукати собі компанію. Ви знаєте, де наш яхт-клуб?

— Так.

— Зможете бути там через годину?

— Коли вам зручно.

— Тоді через годину. Я буду вже на яхті. Не забудьте взяти светри. Бо на морі можна змерзнути...

— А що чути у вашій друкарні? — спитав я.

— Та так,— відповів Квадрочеллі невиразно,— для Італії непогано. До речі, ви не знаєте, хто міг би придбати гарну сучасну друкарню?

— Не знаю.

— Я теж.— Вішаючи трубку, він знов засміявся.

Евелін пішла в номер перевдягтись, а я вирішив тим часом подзвонити Фабіану. Чекаючи, поки нас з'єднають, я переглядав «Роум дейлі амерікен» і в колонці хроніки побачив замітку про переміщення Девіда Лорімера у Вашінгтон. З цього приводу відбулася прощальна вечеря. Я жбурнув газету на підлогу. Евелін я її не покажу.

— Боже мій, Дугласе! — були перші слова Фабіана, коли нас нарешті з'єднали.— Ви знаєте, котра тепер година?

— Полудень.

— Це в Італії,— жалібно уточнив Фабіан.— А в Нью-Йорку — шоста година ранку. Хіба стане цивілізована людина будити своїх друзів о такій порі?

— Вибачте,— попросив я його.— Але я хотів сповістити вам добру новину, не відкладаючи.

— Яку ще новину? — В голосі його з'явилися тривожні нотки.

— Я повертаюся в Штати.

— Що ж тут доброго?

— Розкажу, коли побачимося. Це приватна справа. Ви мене добре чуєте? На лінії щось заважає!

— Я вас чую,— сказав він.— Цілком добре.

— Я дзвоню вам, щоб спитати, де залишити машину.

— Чому б вам не почекати, доки я приїду? Тоді ми обговорили б усе спокійно.

— Я не можу чекати, а крім того, я й тепер говорю спокійно.

— Ви не можете чекати...— Я почув,