Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

осіб (причому, мабуть, усе ж менше, а не понад 100 тисяч). Усі інші гіпотези, які припускають загибель 150, або навіть 200 тисяч жертв, не знаходять підтвердження в жодних серйозних наукових дослідженнях, а їх часте озвучення в ЗМІ можна пояснити, мабуть, тільки прагненням до сенсаційності.

Зауважимо, що переважна більшість польських жертв загинули до укладення навесні 1945 року угод між АК-ВіН і УПА (від зустрічі в околицях Руди Ружанецької до кінця 1947 року від рук українських підпільників у Польщі полягли близько 3 тисяч осіб, переважно вояків ВП, Прикордонних Військ і КВБ). Це свідчить, наскільки важливим для польської історичної пам’яті є перший етап конфлікту.

Багато суперечок породжує оцінка українських втрат. Десять років тому я був, мабуть, першим польським істориком, який намагався приблизно їх підрахувати. На підставі знаних мені на той момент матеріалів, я виснував, що внаслідок дій поляків полягли 15–20 тисяч українців. Сьогодні, у світлі найновіших даних, я схильний дещо зменшити оцінку кількості українських жертв. Від рук поляків на Волині, ймовірно, загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією) від 2 до 3 тисяч українців. У Східній Галичині були вбиті 1–2 тисячі українців. Зовсім іншою була ситуація на землях сучасної Польщі. Там у 1943–1947 роках загинуло більше українців, ніж поляків, найпевніше, 8–10 тисяч (3–4 тис. до літа 1944 року і 5–6 тис. у період 1944–1947 років). Загалом це давало би кількість від 10–11 до 15 тисяч убитих. Так само і в цьому випадку покликання на вищі лічби не знаходять жодної підстави в наукових дослідженнях. Підкреслимо це виразно — відомості про 30, 50 або навіть 70 тисяч українців, які трапляються в українських підручниках, просто взяті «зі стелі».

Та це не змінює того факту, що більшість українських жертв — подібно, як і на польському боці, — складало цивільне населення, в тому числі нерідко жінки й діти. Польські операції, скеровані проти українського цивільного населення, за нормальних обставин мали би викликати значну заклопотаність, але вони блякнуть у порівнянні жертвами, яких зазнала польська сторона. Причому на Волині співвідношення втрат просто шокує: на польському боці полягло, можливо, навіть 60 тисяч жертв, а на українському, радше за все — не більше 2–3 тисяч людей.

Але баланс страждань, завданих польсько-українським конфліктом у 1943–1947 роках, аж ніяк не обмежується кількістю загиблих. Не слід забувати про близько 1,1 мільйона поляків і 630 тисяч українців і лемків, яких змусили покинути «малі вітчизни» та доробок, на який століттями працювали їхні сім’ї. Всі вони залишили свої домівки з почуттям незаслуженої кривди, зазнаючи дорогою численних принижень.

Наведені цифри показуюють, із яким важливим фрагментом історії Польщі та України нам доводиться мати справу. Для порівняння: під час польсько-української війни 1918–1919 років загинули близько 10 тисяч поляків і 15 тисяч українців, не було також мови про тисячі осіб, вигнаних із власних домівок. Не мусить, отож, дивувати, що проблематика польсько-українських відносин під час Другої світової війни та в перші післявоєнні роки збуджує стільки емоцій, постійно повертаючись у публічних і політичних дебатах.

Важлива дискусія серед істориків точиться навколо мови, уживаної при описі того, що сталося між поляками та українцями в 1943–1947 роках. У цій мові фігурують різні терміни: «польсько-український конфлікт», «братовбивча громадянська війна», «антипольська акція ОУН-Б і УПА», врешті, «етнічні чистки» та «геноцид». Усі вони виявляються придатними у разі вживання їх для опису й розуміння тогочасної дійсності. «Конфлікт», позаяк у той час ми мали справу з очевидним польсько-українським антагонізмом і боротьбою за землю. «Громадянська війна», адже відбувся виступ частини громадян II Республіки проти своїх співгромадян. «Антипольська акція» є, своєю чергою, власним терміном, уживаним українськими партизанами для окреслення операцій проти польського населення. У документах УПА цей термін часто фігурує як еквівалент кодової назви, аналогічний такому поняттю, як, скажімо, «операція «Вісла»». Натомість, поняття «етнічні чистки» та «геноцид», схоже, добре відтворюють природу та юридичну кваліфікацію тих подій. Усім цим термінам, однак, притаманні також слабкі місця, коли особи, які ними послуговуються, намагаються скористатися ними не стільки для опису досліджуваного явища, як для замикання цього явища у штивних рамах дефініції, щоб у такий спосіб фактично виправдати злочини, або навпаки — таким чином їх експонувати, що будь-яка спроба розмислу та рефлексії над трагічним минулим стає спробою релятивізації непростимого зла.

Чи були геноцидом волинська та галицька різанини?

Мабуть, найбільше емоцій породжує питання, чи можна антипольські акції ОУН-Б та УПА класифікувати, як геноцид. Цей термін був створений і запроваджений у 1948 році до міжнародного права Рафаелем Лемкіним, польським юристом єврейського походження, котрий ще до Другої світової війни під враженням інформації про знищення понад мільйона вірмен у 1915 році зацікавився проблематикою масових злочинів проти цивільного населення. Звірства, скоєні нацистами, спонукали його запропонувати ввести в міжнародне право термін «геноцид», створений шляхом додавання до грецького слова γένος, що означає «народ», «раса», та суфіксу cide, що походить від латинського слова caedere слово — «вбивати», для називання злочину, метою якого є знищення нації. Цей термін (у польській мові його докладно переклали, як «ludobujstwo», себто «народовбивство») був урешті-решт затверджений у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН. В ухваленій 9 грудня 1948 року Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду цей злочин кваліфіковано як «дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». До категорії геноциду віднесено вбивства, заподіяння тяжкої шкоди фізичному або психічному здоров’ю членів групи, умисне створення таких умов життя, що призводять до її знищення, запобігання дітородінню та викрадання дітей і передача їх іншій спільноті.

Більшість польських істориків сьогодні схиляються до думки, що вбивства, скоєні ОУН-Б і УПА, мають ознаки геноциду (ширше розвиває цю думку цікавим, проте спірним чином професор Ришард Шавловський). Іншу точку зору на це питання запропонував, мабуть, лише Константи Ґеберт (Давид Варшавський), видатний журналіст, який часто звертається до проблематики порушення прав людини. В цікавій статті, опублікованій у тижневику «Polityka», він написав:

А як [...] у світлі [дефініції геноциду. — Ґ. М.] виглядає волинська різанина? [...] І тут факти не відповідають критеріям дефініції. Метою українських націоналістів не було вбивство «цілком або частково» всіх поляків, чи навіть усіх поляків на Волині. Масові вбивства були знаряддям втілення злочинної політики, а не самоціллю. Їх організатори прагнули вигнання поляків із етнічно мішаних територій; їх абсолютно не турбувало, що якісь поляки житимуть собі десь за майбутнім кордоном. То була класична етнічна