Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

чистка. Цей злочин, своєю чергою, не відповідає іншому критерієві, який міститься в дефініції, а саме — убивчих намірів злочинців. То не був геноцид[367].

Ужитий Ґебертом термін «етнічна чистка» часто протиставляють «геноцидові». Під поняттям «етнічна чистка» розуміють дії з метою вигнання населення з певної території та знищення матеріальних слідів її існування. Такі «чистки» можуть — хоча й не конче — супроводжуватися злочинами проти цивільного населення. Одним із перших етнічними чистками злочини УПА визнав американський історик Тімоті Снайдер у змістовній книжці Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999 (український переклад виданий 2012 року), утім, не вирішуючи заздалегідь, що це водночас виключає використання терміна «геноцид». Подібний підхід був схвально сприйнятий частиною українських істориків, до певної міри, мабуть, тому, що це допомагає уникнути дискусії, як юридично кваліфікувати волинську та галицьку бійні.

Слід зауважити, що дефініції етнічної чистки відповідають не лише події на Волині та в Галичині, а й депортації 1944–1946 років і операція «Вісла». Проте складно вважати виправданим поставлення знаку рівності між цими історичними явищами. Прецінь, виразно видно, що в діяльність УПА в засновку були вписані масові вбивства цивільних осіб, натомість, при переселенні українського та польського населення — незалежно від його брутальності — вони були радше винятком, ніж правилом.

Неважко помітити, що межа між поняттями «етнічні чистки» та «геноцид» доволі плинна. Адже не ясно, з якого моменту бійні цивільної людності, якими супроводжуються чистки, можна вважати геноцидом. На думку частини дослідників, вирішальний вплив на юридичну кваліфікацію вчинку мусить мати кількість жертв. Злочин проти вірменів є геноцидом через величезну — 1–1,5 мільйони — кількість жертв. Проте, прийняття такого погляду породжує моральні та правові сумніви: яким чином і хто, в такому разі, повинен вирішити, з якої кількості жертв починається геноцид? Власне аргументу щодо масштабів втрат ужив один із югославських генералів, захищаючись від звинувачення, що чистки, які провадили його підрозділи проти мусульманського населення Боснії під час війни в 1991–1995 роках, мали характер геноциду. Але, хоча його підлеглі вбили «всього лише» кілька тисяч боснійців, суд врешті визнав його винним у цьому злочині...

Повертаючись до тексту Ґеберта, слід зазначити, що представлені ним аргументи в одному аспекті спираються на хибних історичних засновках — він помилявся, кажучи про відсутність плану винищення поляків. Аналіз відомих документів українських націоналістів не залишає сумнівів, що на Волині навесні 1943 року було вирішено замордувати всіх місцевих поляків. Тим паче, кожен із попередніх планів вигнання польського населення із земель, які вважалися українськими, передбачав мордування більшої чи меншої їх частини. Отож і в операцію вигнання під загрозою смерті поляків зі Східної Галичини, а також із частини Люблінщини та Підкарпаття, були вписані вбивства цивільної людності.

Тим часом, можна й справді мати сумніви, чи ОУН-Б й УПА йшлося про вбивство поляків «як таких», чи про усунення в їх особі загрози включенню Волині та інших земель до складу майбутньої України. З точки зору націоналістів, антипольська акція була спрямована проти «окупантів» України. Вбивства поляків були, отже, не метою, а способом створення моноетнічної української держави. Але, чи й справді це змінює юридичну кваліфікацію діяння? Адже з точки зору бандерівців, «польськими окупантами» були не тільки вояки польського підпілля, а й всі поляки, а отже, наприклад, немовлята. Крім того, тримаючись юридичної формули, не можна не зауважити, що турки також вбивали вірменів, побоюючись, щоб ті не відірвали населених ними земель від турецької держави. Так само і в Руанді тутсі та гуту в 1994 році (тоді упродовж декількох місяців були знищені близько 800 тисяч тутсі) поділила чвара за землю та владу в державі.

Як визнає сам Константи Ґеберт, важливим аргументом на користь визнання волинської різанини усе ж геноцидом є вироки Міжнародного Кримінального Суду (ICC) (далі — МКС) у справі злочинів, учинених під час війни в колишній Югославії, а передусім приклад бійні в Сребрениці, де серби вбили в 1995 році 8 тисяч мусульман (також через територіальну суперечку), що МКС визнав злочином геноциду.

Власне на вироки МКС посилається слідчий відділ ІНП, який розслідує справу волинського злочину. В юридичному висновку прокурора Пйотра Зайонца читаємо:

Не має значення, [...] чи своєю поведінкою правопорушник додатково мав намір реалізувати ще одну ціль (наприклад, досягнути етнічної «чистоти» теренів). Зокрема, правно-карні наслідки, пов’язані з умисністю, можуть стосуватися злочинця не лише тоді, коли заборонений вчинок є метою, а й способом для досягнення поставленої мети. В тому аспекті злочину на Волині, який нас цікавить, мордування польського населення не мало характеру самостійної мети, а було тільки способом для досягнення етнічної однорідності теренів і, на думку українських націоналістів, неодмінною умовою створення незалежної України. Подібний керунок тлумачення норм, які окреслюють злочин геноциду, помітний у дотеперішній діяльності кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді. В обвинувальних висновках проти Радована Караджича та Ратко Младича, скерованих до кримінального суду по колишній Югославії, ті були, зокрема, звинувачені у вчиненні злочинів геноциду [...]. Для сербських лідерів, які прагнули до утворення великої національної держави, етнічні чистки були лише способом для досягнення поставленої мети. Прокурор, однак, не сумнівався, що ініціюючи вбивства хорватів, а особливо мусульман, вони скоїли злочин геноциду[368].

Висновки, зроблені Пйотром Зайонцем, видаються дуже слушними. Проте з одним застереженням. Отож, у випадку волинської різанини більш доречними були б посилання на вироки у справі засудження злочинів щодо тутсі в Руанді. Адже можна знайти значну подібність між ситуацією поляків на Волині та тутсі в країні «тисячі пагорбів». Поляки/тутсі, які становили меншину, упродовж багатьох років залишалися привілейованими, а відтак були жорстоко вбиті за допомогою холодної зброї (сокир/мачете) їхніми сусідами українцями/гуту, котрі боялися їх повернення до влади. І на Волині, і в Руанді йшлося про вбивство усіх осіб із групи, приреченої на знищення. Вироки МКС щодо злочинів у колишній Югославії, здається, більшою мірою стосуються юридичної кваліфікації галицької різанини. Адже в тому другому випадку йшлося про вигнання поляків під загрозою смерті. Наведений Ґебертом приклад геноциду в Сребрениці слід було б, отож, порівнювати зі злочинами в Підкамені, Держові, Балигороді або Ігровиці.

На мою особисту думку, терміни «етнічні чистки» та «геноцид» не слід розглядати як взаємовиключні, а як такі, що принаймні іноді доповнюються або перекриваються. Іншими словами, я вважаю, що хоча антипольська акція була етнічною чисткою, проте водночас вона також підпадає під визначення геноциду. Можна сказати, що волинська та галицька бійні були «геноцидними етнічними чистками». Варто відзначити, що в літературі предмета ці терміни часто вживають як