Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

ліжка, довго розглядають

татуювання на твоїх руках,

коментуючи найбільш цікаві малюнки

цитатами зі Святого Августина.

Букмекерські контори

Справжню радість і справжній відчай у цьому

житті може відчути лише той, хто зважає на

всілякі дрібниці, на речі, від яких, на перший погляд,

мало що залежить. Скажімо, ці афганські

підлітки, найкращі в напівсередній вазі,

на яких, здебільшого, і ставлять

циркові продюсери і відставні офіцери

повітряних сил —

кому як не їм знати

форми і вияви ненависті,

нудотні приступи ностальгії,

хто як не вони проривають тонку

обшивку часу і на якусь мить

зазирають в майбутнє, наповнене

світлом, травою і вуличними

птахами.

Мені подобаються чоловіки, яким перевалило з

а сорок. Вони заспокоюються і

перестають боятись старості. Їхній побут

наповнюється необхідною кількістю різних, суто

чоловічих речей — важкими механічними годинниками,

зручними самописками і хорошими цигарками

а не яким-небудь полегшеним

американським лайном.

Ось вони, як правило, і спокушають долю,

заходячи до неї на заднє подвір’я,

щоби знову відчути, як стискаються їхні серця,

які в них і без того темні й цупкі,

мов гаманці зі свинячої шкіри.

Мова навіть не про можливість виграшу, бо що таке

бабки, коли йдеться про їхню совість,

яка їм заважає жити, щоночі засипаючи

їхні ліжка гарячим вугіллям і пивними пробками.

Адже скільки б ти не жив, ти все одно не встигнеш

зрозуміти, хто подарував тобі це життя,

так що при зустрічі

так і не зможеш

йому подякувати.

Оркестр похоронної служби

Історії, пов’язані з вбивствами, ножовими пораненнями,

з суїцидами, невдалими абортами, загалом —

історії, пов’язані з криміналом, притягують

багатьох саме через свою притчевість, у таких історіях

чоловіки мужні й покірні, а діти

вплітають у свої зачіски трояндові стебла

господньої присутності, у таких історіях

смерть завжди забігає наперед, ніби хоче подивитися,

чим все закінчиться, багатьом саме і подобається,

що смерть у цих випадках починається ще за життя,

і можна роздивитися її підліткове

обличчя.

У таких історіях рано чи пізно з’являються музиканти

з похоронної контори, вони зістрибують із розбитого

автобуса на в’язку цвинтарну землю і дістають з-під плащів

волинки, тромбони і мисливські ріжки, викочують на повітря

полкові барабани і катеринки і видувають над покійниками

великий цвинтарний джаз, криваву і нестримну музику відчаю

і непокори, тягучі гангстерські мелодії, мелодії старих

шлягерів, популярних серед матросів і проституток,

і тоді всі, хто прийшов провести покійника в останню

дорогу, полегшено зітхають, тому що це такі правила,

такий ритуал, чи що, одним словом, насправді

бояться не покійників — бояться ними стати.

Ще в таких історіях обов’язково присутні жінки,

ось про них і потрібно говорити окремо — про

сорокарічних жінок, у яких ще й досі можна

помітити пристрасть і нерішучість сімнадцятирічних дівчаток,

вони оплакують кожне безумне життя, розтрачене на такі

дрібниці, як любов і відданість, вони пам’ятають, як саме

починалась велика депресія в нашій країні,

вони й дотепер пошепки повторюють ті слова,

якими з ними прощались:

все гаразд, дівчинко, не треба ніяких ліків,

я хочу любити більше, аніж ти хочеш народжувати,

життя не зупинилось, як ми думали, бачиш — і далі

приходять ранкові кур’єри з вокзалу і коханці прощаються на сходах,

я залишуся з тобою, буду і далі спостерігати,

як богомоли вповзають тобі на долоню і починають

рухатися твоїм сонним тілом,

і пошліть терпіння їм, небеса,

у їхній безкінечній мандрівці.

Жінка за тридцять доларів

Зима обступила місто,

для тих, хто тягається від самого ранку

без жодних справ

не найкраща пора.

Біси і пияки розбіглися по вокзалах,

гріються в кабінках для фогографування,

не виходять назовні.

Ці небеса в розширених алкоголем

зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,

коли вони говорять про жінок —

як вони п’ють червоне вино,

як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,

розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,

скільки ти зумієш зігріти

власним подихом і долонями —

сніг над рікою

і рештки тютюну й цукру в помешканні

і я зможу завжди сказати:

бувай, дівчинко,

країна, у якій я живу,

можливо, саме тому і не розвалилася,

що в ній іще кілька людей

люблять одне одного — без істерики

і презервативів,