Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

може, поясните чому?

— Отже, ви таки хочете почути довгу відповідь, — мовив Ендрюз байдужим голосом, ніяк не зреагувавши на мій різкий тон. Стулив долоні, наче вклонявся перед Дівою Марією. — Припустімо, історія, яку ви мені розповіли, правдива, проте я готовий закласти свою пенсію на те, що більшість фактів у ній ви вигадали або ж замовчали. Тільки не подумайте, що мені не байдуже. Ви тут, він тут — це все, що має значення. Але навіть у такому разі ваше клопотання приречене на суттєві перешкоди, одна з яких — те, що ця дитина — не сирота.

— Звісно, що сирота!

— Не в юридичному сенсі.

— Його батьків стратили просто на вулиці. На очах у сусідів, — сказав я і подумав, як добре, що ми розмовляємо англійською.

— У вас є свідоцтва про смерть?

— Свідоцтва про смерть? Але ж ідеться про Афганістан! У більшості людей там і свідоцтва про народження нема!

Він лише моргнув водянистими очима.

— Сер, не я пишу закони. Хоч як обурюйтеся, та вам потрібно буде довести, що його батьки загинули. Хлопчика повинні офіційно визнати сиротою.

— Але ж...

— Ви хотіли почути довгу відповідь, тож слухайте. Наступна перешкода полягає в тому, що доведеться шукати шляхи співпраці з батьківщиною хлопця. Тут виникають труднощі навіть за дуже сприятливих обставин, а у вашому випадку, цитую, «ідеться про Афганістан». У Кабулі немає американського посольства. Це дуже ускладнює справу. Робить її майже нереальною.

— То що ви пропонуєте? Я маю викинути дитину назад на вулицю?

— Я такого не казав.

— Він зазнав сексуального насильства, — сказав я, згадавши про дзвіночки на Сограбовій щиколотці та туш на очах.

— Прикро це чути, — промовили губи Ендрюза. Однак дивився він на мене так, наче ми розмовляли про погоду. — Але це не підстава для міграційної служби видати хлопчику візу.

— Що ви таке кажете?

— Я кажу, якщо ви хочете допомогти, то пожертвуйте гроші благочинній організації з хорошою репутацією чи йдіть волонтером у табір для біженців. Бо наразі ми наполегливо не рекомендуємо громадянам США намагатися всиновити афганських дітей.

Я підвівся.

— Сограбе, ходімо, — сказав мовою фарсі.

Сограб підступив і притулився головою до мого стегна. Я одразу згадав поляроїдне фото з ним і Гассаном, де вони стоять точнісінько так само.

— Містере Ендрюз, можна у вас дещо запитати?

— Так.

— У вас є діти?

Він уперше моргнув.

— То є чи ні? Це ж просте запитання.

Той мовчав.

— Так я і думав, — сказав я, беручи Сограба за руку. — На вашій посаді має працювати той, хто знає, як воно: хотіти дитину.

Я повернувся до виходу, Сограб рушив за мною.

— А можна дещо спитати у вас? — гукнув Ендрюз.

— Питайте.

— Ви пообіцяли цьому хлопчику, що візьмете його з собою?

— А якщо й так?

Ендрюз похитав головою.

— Обіцяти щось дітям — діло небезпечне, — зітхнув і знову висунув шухляду. — Ви серйозно надумали подавати клопотання? — спитав, копирсаючись у паперах.

— Серйозно.

Ендрюз простяг мені візитку.

— Тоді раджу вам знайти хорошого адвоката з питань міграції. Тут, в Ісламабаді, працює Омар Фейсал. Можете сказати йому, що ви від мене.

Я взяв картку і пробурмотів:

— Дякую.

— Щасти вам, — відповів Ендрюз.

Коли ми виходили з кабінету, я зиркнув через плече. Ендрюз стояв у прямокутнику світла і відчужено дивився у вікно, обертаючи горщик з помідорами до сонця та любовно погладжуючи рослинки.

— Всього найкращого, — побажала секретарка, коли ми проходили повз її стіл.

— Вашому босу треба навчитися гарних манер, — кинув я.

І чекав, що вона закотить очі або кивне і відповість щось на зразок: «Авжеж, усі так кажуть». Натомість вона тихенько мовила:

— Бідолашний Рей. Він так змінився, відколи загинула його донька.

Я здійняв брови.

— Самогубство, — прошепотіла вона.

Дорогою до готелю Сограб сперся головою на вікно таксі й невідривно дивився на будинки та ряди каучукових дерев, які ми проминали. Від його подиху скло то затуманювалося, то яснішало, то знову затуманювалося. Я думав, він запитає щось про зустріч з Ендрюзом, але Сограб мовчав.

З-за дверей лазнички чулося, як струменить вода. Відколи ми оселилися в готелі, Сограб узяв за звичку щодня перед сном довго купатися. У Кабулі гаряча вода в крані, як і живий батько в сім’ї, була вкрай рідкісним явищем. Тож хлопчик щовечора майже годину мокнув у пінистій ванні, відчищався. Я тим часом сів на край ліжка і зателефонував Сораї. Зиркнув на тоненьку смужку світла, що виднілася з-під дверей лазнички. «Сограбе, чи ти вже почуваєшся чистим?»

Я переказав Сораї те, що розповів мені Реймонд Ендрюз.

— Що ти про все це думаєш? — запитав.

— Будемо вважати, що він помиляється.

Сорая сказала, що телефонувала до кількох агенцій з усиновлення, які беруться за такі справі на міжнародному рівні. Наразі, щоправда, жодна з них не зголосилася допомогти з усиновленням афганської дитини, проте Сорая продовжувала пошуки.

— Як твої батьки сприйняли новину?

— Мадар за нас тішиться. Ти ж знаєш, Аміре, як вона до тебе ставиться, ти в її очах непогрішимий. А падар... ну, що в нього на думці, як завжди, важкувато збагнути. Він мало говорить.

— А ти? Ти щаслива?

Я почув, як вона перекладає слухавку з руки в руку.

— Думаю, ми будемо добрими до твого племінника, а він, можливо, буде добрим до нас.

— Я теж так думаю.

— Мабуть, звучить дуже дивно, але я вже уявляю, якою буде його улюблена курна чи улюблений предмет у школі. Уявляю, як допомагатиму йому з уроками...

Сорая засміялася. Вода в лазничці стихла. Я чув, як Сограб плюскається, розхлюпуючи воду через край ванни.

— Ти будеш чудово про нього дбати, — озвався я.

— Ой, ледь не забула! Я телефонувала до каки Шаріфа.

Я пригадав, як він під час нашої ніки декламував вірш, написаний на клаптику поштового готельного паперу. Його син тримав Коран у нас із Сораєю над головами, доки ми йшли до сцени, усміхаючись у камери, що раз по раз блимали спалахами.

— І що він сказав?

— Ну, пообіцяв трохи розворушити місцеве афганське кубельце і звернутися до своїх знайомих з міграційної служби.

— Прекрасна новина! Не можу дочекатися, коли ви з Сограбом