Читати книгу - "Санаторійна зона"

так можна висловитись, авангард пролетаріату.

– Товариші! – сказав Методій Кирилович, коли аудиторія стихла. – Хто хоче взяти слово?

Всі подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не він, мусить першим виступити? Звичайно, йому не зовсім приємно боротись з такою витриманою аудиторією, але що ж робити: не лізь куди не треба!

– Дайте мені слово! – сказав нарешті товариш Лайтер.

По аудиторії пронісся шум і раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева і десь далеко синіє грізний тайфун. Чути було, як у вікна б’є дрібний осінній дощик і як Іван Іванович протирає свої рогові окуляри білосніжною хусткою.

– Товариші! – сказав товариш Лайтер. – Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я…

Але тайфун уже налетів: аудиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він «не думає виступати з критикою постанов ЦК»? Боже мій, до чого ми дожили? Який-небудь шпінгалет і… з такими претензіями: «він не думає виступати проти постанов ЦК»! Яке нахабство, яка самозакоханість.

– Товариші! – скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід. – Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.

Що таке? Що він там каже?… «справжньої постановки самокритики»? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.

– Товариші! – ще раз скрикнув товариш Лайтер. – Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку… Я…

Аудиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, «більшовицького старогвардійця», і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: «Досить нам меншовицьких промов!»

– Товариші! – востаннє скрикнув товариш Лайтер. – Я… я… я… ми… ми… ми…

Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:

– Як бачите, товаришу Лайтер, аудиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї не користуються в масі успіхом.

Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі) і сів на своє місце.

– Хто ще хоче взяти слово? – сказав Методій Кирилович.

Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.

– Я прошу! – сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на трибуну.

Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:

– Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безґрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською – episcopus in partibus.[69] Ви розумієте?…

Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на аудиторію: мовляв, єхидний початок?

– Ловко! – пронісся шум похвали по аудиторії.

– Але, – продовжував мій герой, – ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: «Правильно! Правильно!») Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю – нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: «Правильно! Правильно!») Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?

– Ніхто! – скрикнуло одразу кілька голосів.

– Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів – ніхто! (Мій герой вже входив в азарт.) Ми всі пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крові пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: «Уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!» Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете… але – досить! Досить!..

Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться «за розрив серця». Аудиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.

Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.

Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.

…– Ну, як я його? Добре? – спитав Іван Іванович.

– Ти сьогодні прекрасно говорив, – сказала Марфа Галактіонівна. – Мар’я Іванівна прямо захоплена твоєю промовою.

– Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! – зітхнув мій герой. – Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист… Цілком!

V

І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою квартиру, а також і про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей

І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою квартиру. Всюди зразковий порядок, і все на своєму місці. Явдоха порається у кухні біля помийного корита, мадемуазель Люсі вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Діти уже сплять безм’ятежним сном.

– Ти не пам’ятаєш, – спитав Іван Іванович, – мені не подавали на зібранні записок?

– Здається, ні! – сказала Марфа Галактіонівна.

Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.

– А все-таки подивимось! – сказав він. – Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якусь.

Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він недовго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.

– В чому справа? – сказав Іван Іванович і зблід.

– Що ти там найшов, Жане? – спитала Марфа Галактіонівна.

Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.

– Як ти гадаєш, – спитав Іван Іванович, – що це значить?

– Не розумію! – розвела руками Марфа Галактіонівна.

– Чи не підсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?

Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:

– Все можливо… – сказала вона. – Я знаю: у тебе багато ворогів.

– Що ти кажеш, Галакточко! – скрикнув Іван Іванович. – У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?

– Я не хотіла тебе турбувати! – зітхнула Марфа Галактіонівна. – Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!

– Хто ж ці вороги? – знову скрикнув Іван Іванович.

– Я не знаю! – зітхнула Марфа Галактіонівна. – Як я їх