Читати книгу - "Соловей"

вона ходила по крамницях, просто щоб побазікати з подругами, давно спливли. Тепер було небезпечно навіть дивитися комусь в очі. Дружні розмови залишилися в минулому там само, як масло, кава та свинина.

На вулиці В’янн зупинилась на кам’яній сходинці. Крізь тріщину з неї пробивалася трава. На жінці було зимове пальто, яке вона зшила зі старої ковдри. Щось подібне вона бачила в журналі: двобортне, до колін, з широкими лацканами й ґудзиками, які вона відрізала від улюбленого твідового жакета матері. Надворі було доволі тепло, але скоро їй доведеться загортатися в кілька шарів газетного паперу, перш ніж одягти на светр пальто.

В'янн накинула на голову шарф і туго зав’язала його на підборідді. Холодний вітер ударив їй в обличчя і погнав опале листя бруківкою, закручуючи його навколо її ніг.

Вона міцно стисла одягнену в рукавичку руку Даніеля. Їй одразу стало зрозуміло, що щось сталося. Скрізь сновигали німецькі солдати й французькі жандарми. Вони сиділи в машинах, на мотоциклах, марширували туди-сюди, збиралися в групи біля кав’ярень.

Що б тут не відбувалося, це могло означати лише щось недобре. Найкраще було триматися подалі від солдатів — особливо відколи війська Альянсу почала перемагати в Північній Африці.

— Даніелю, Софі, ходімо додому.

Вона хотіла звернути за ріг праворуч, але вулиця була забарикадована. Усі двері й вікна були зачинені. Бістро спорожніли. У повітрі висіло жахливе відчуття небезпеки.

На наступній вулиці теж була споруджена барикада, яку охороняло двоє нацистів, що одразу націлили на неї гвинтівки. До них прямувала група військових.

В’янн схопила дітей за руки й прискорила ходу, але на кожній вулиці натикалася на барикади з вартовими. Вантажівки й автобуси з’їжджалися до міської площі.

Біля площі В’янн зупинилась, важко дихаючи, і притисла до себе дітей.

Навколо панував хаос. Автобуси вишикувались у ряд. З них потоком виходили пасажири. У них у всіх на грудях були жовті зірки. Жінок і дітей гнали на площу, по периметру якої стояли нацисти. Французькі полісмени витягували людей з автобусів і зривали з жінок прикраси.

— Ти! — крикнув жандарм літньому чоловіку неподалік від В’янн. — Стояти!

Спираючись на ціпок, чоловік із сивою бородою повернувся до полісмена, який сердито пройшов повз В’янн.

Він схопив старого за штани. Той намагався втримати їх, але жандарм штовхнув його на скляну вітрину, і та розбилася. Офіцер стягнув із нього штани й побачив обрізаний пеніс. Полісмен сильно вдарив чоловіка прикладом гвинтівки.

— Мамо! — крикнула Софі.

В’янн затулила доньці рота долонею.

Зліва від них молоду жінку кинули на землю, а тоді потягли за волосся крізь натовп.

— В’янн?

Вона повернулася й побачила Елен Руаль, яка несла маленьку шкіряну валізу й тримала за руку хлопчика. Старший син теж стояв поруч. На грудях у нього була жовта зірка.

— Забери моїх синів, — просила Елен у відчаї.

— Тут? — роззирнулася В’янн.

— Ні, мамо, — втрутився старший хлопець. — Тато сказав мені дбати про тебе. Я тебе не покину. Якщо ти відпустиш мою руку, я просто йтиму за тобою. Найкраще тримаймося разом.

Позаду них пролунав ще один свисток.

Елен штовхнула молодшого сина до В’янн.

— Його звуть Жан-Жорж, як і його дядька. У червні йому виповниться чотири. Родичі мого чоловіка мешкають у Бургундії.

— У мене немає його документів… якщо я його візьму, мене вб’ють.

— Ти! — кинувся до Елен нацист. Він схопив її за волосся. Старший син ледве втримав жінку на ногах.

Аж раптом вони розчинилися в натовпі. Хлопчик лишився біля В’янн, він плакав навзрид і кричав: «Мамо!»

— Ми маємо йти, — сказала В’янн Софі. — Негайно. — Вона так сильно стисла руку Жан-Жоржа, що той заверещав ще сильніше. Щоразу, як він кликав матір, вона здригалась і молилася, щоб він замовк. Вони йшли вулицями, оминаючи барикади й солдатів, які ламали двері та зганяли євреїв на площу. Їх двічі зупинили, але дозволили йти далі, адже на них не було жовтих зірок. Вийшовши за місто, жінка мусила сповільнитися, але не спинилася, навіть коли обидва хлопчики заплакали.

В’янн зупинилася лише біля Le Jardin.

Біля будинку стояв чорний «Сітроен» фон Ріхтера.

— О, ні, — сказала Софі.

В'янн глянула на злякану доньку й побачила в її очах відображення власного жаху. Раптом вона зрозуміла, що має робити.

— Ми мусимо спробувати врятувати його, інакше ми не кращі за них, — сказала вона. Менш за все на світі вона хотіла вплутувати в це доньку, але який у неї був вибір? — Я мушу врятувати цього хлопчика.

— Як?

— Ще не знаю, — зізналася В'янн.

— Але ж фон Ріхтер…

Наче почувши своє ім’я, нацист з’явився біля парадних дверей у бездоганно чистій формі.

— А, мадам Моріак, — сказав він, а його очі звузилися. — Ось ви де.

В’янн намагалася заспокоїтись.

— Ми ходили по крамницях.

— Не найкращий для цього день. Євреїв збирають для депортації. — Він підійшов ближче, витоптуючи своїми чоботами мокру траву. Він стояв біля яблуні, з якої опало листя. На гілках тріпотіли шматочки тканини. Червоний. Рожевий. Жовтий. Білий. А ще чорний — на честь Бека.

— А хто цей гарний парубок? — спитав фон Ріхтер, провівши пальцем у чорній рукавиці по щічці дитини.

— С-син подруги. Його мати померла від туберкульозу цього тижня.

Фон Ріхтер різко відсахнувся, ніби вона згадала про бубонну чуму.

— Цієї дитини не має бути в будинку. Зрозуміло? Ви негайно відведете його до притулку.

Притулок. Матінка Марія-Тереза.

Вона кивнула.

— Звісно, штурмбанфюрере.

Він махнув рукою, ніби казав: «Іди», — та рушив геть. Потім зупинився й повернувся до В’янн.

— Я хочу, щоб сьогодні ви вечеряли вдома.

— Я завжди вдома, штурмбанфюрере.

— Завтра нас уже тут не буде, тож ви маєте добре нагодувати мене та моїх людей.

— Вас не буде? — спитала вона з надією.

— Завтра ми займемо решту Франції. Більше жодної вільної зони. Було помилкою дозволити вам, французам, десь керувати. Хорошого дня, мадам.

В’янн не рухалася, тримаючи дитину за руку. Вона чула, як рипнула хвіртка, а тоді завівся двигун авто.

Коли він поїхав, Софі спитала:

— Матінка Марія-Тереза сховає його?

— Сподіваюся. Відведи Даніеля в дім і зачини двері. Не відчиняй нікому, крім мене. Я скоро повернуся.

Як на свій вік Софі здавалась неймовірно мудрою.

— Добре, мамо.

Коли двері будинку зачинилися, вона сказали хлопчикові:

— Ходімо, Жан-Жорже, ми йдемо гуляти.

— До моєї мами?

В’янн не могла на нього дивитися.

— Ходімо.

Поки В’янн із дитиною йшла назад у місто, почав накрапати дощ. Жан-Жорж постійно плакав, але В’янн була такою схвильованою, що ледве його чула.

Як вона може просити матінку Марію-Терезу так ризикувати?

Але що ще вона могла