Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

class="p1">— Старий Болівар майже видихався, — сказав він з розстановкою. — Шкода, що твоя гніда зламала ногу.

— Ще б пак не шкода, — простодушно відповів Боб, — та нічого з цим не вдієш. Болівар у тебе двожильний — він нас довезе куди треба, а там ми змінимо коней. Але ж, хай тобі біс, смішно, що ти зі Сходу, чужак тут, а ми на Заході, у себе вдома, і все-таки тобі в підметки не годимось. З якого ти штату?

— Зі штату Нью-Йорк, — відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і жуючи гілочку. — Я народився на фермі в окрузі Олстер. Сімнадцяти років я утік із дому. І на Захід-то я потрапив випадково. Ішов я дорогою з вузликом у руках, хотів потрапити до Нью-Йорка. Думав, потраплю туди і почну гроші загрібати. Мені завжди здавалось, що я для цього й народився. Дістався я до перехрестя і не знаю, куди йти. Майже півгодини я роздумував, як мені бути, потім повернув ліворуч. Надвечір наздогнав циркачів-ковбоїв і з ними рушив на Захід. Я часто думаю, що було б зі мною, якби я вибрав іншу дорогу.

— Здається, було б те ж саме, — філософськи відповів Боб Тідбол. — Річ не в дорозі, яку ми вибираємо; а те, що всередині нас, примушує нас вибирати дорогу.

Акула Додсон встав і притулився до дерева.

— Дуже мені шкода, що твоя гніда зламала ногу, Бобе, — повторив він із співчуттям.

— І мені теж, — погодився Боб, — гарна була конячка. Ну, та Болівар нас вивезе. Мабуть, нам час вже й рухатись, Акуло. Зараз я все це укладу назад, і в дорогу; риба шукає де глибше, а людина де краще.

Боб Тідбол уклав здобич у мішок і міцно зав'язав його мотузком. Піднявши очі, він побачив дуло сорокап'ятикаліберного кольта, з якого цілився в нього безтрепетною рукою Акула Додсон.

— Кинь ти ці жарти, — посміхаючись, сказав Боб. — Час рухатись.

— Сиди, як сидиш! — сказав Акула. — Ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро це говорити, але місце є тільки для одного. Болівар видихався, і двох йому не знести.

— Ми з тобою були товаришами цілих три роки, Акуло Додсоне, — спокійно відповів Боб. — Не раз ми обидва важили життям. Я завжди був з тобою чесним, думав, що ти людина. Чув я про тебе дещо недобре, ніби ти вбив двох ні за що ні про що, та не повірив. Якщо ти пожартував, Акуло, прибери кольт і біжімо швидше. А якщо хочеш стріляти — стріляй, чорна душа, стріляй, тарантуле!

Обличчя Акули Додсона виразило глибокий смуток.

— Ти не повіриш, Бобе, — зітхнув він, — як мені шкода, що твоя гніда зламала ногу.

І його обличчя миттю змінилось — тепер воно виражало холодну жорстокість і невблаганну пожадливість. Душа цієї людини проглянула на хвилину, як виглядає іноді обличчя лиходія з вікна поважного буржуазного дому.

І справді. Бобові не судилося рушити з місця. Пролунав постріл віроломного друга, і обуреною луною відповіли йому кам'яні стіни ущелини. А мимовільний спільник лиходія — Болівар — швидко поніс геть останнього зі зграї, що пограбувала «Вечірній експрес», — коневі не довелося нести подвійний вантаж.

Але коли Акула Додсон скакав лісом, дерева перед ним немов застелило туманом, револьвер у правій руці став зігнутою ручкою дубового крісла, оббивка сідла була якась дивна, і, розплющивши очі, він побачив, що його ноги упираються не в стремена, а в письмовий стіл із мореного дуба.

Отож я й кажу, що Додсон, глава маклерської контори «Додсон і Деккер», Уолл-стрит, розплющив очі. Поряд із кріслом стояв довірений клерк[301] Пібоді, не наважуючись заговорити. Під вікном глухо гуркотіли колеса, присипляюче дзижчав електричний вентилятор.

— Гм! Пібоді, — моргаючи, сказав Додсон. — Я, здається, заснув. Бачив дуже цікавий сон. У чому річ, Пібоді?

— Містер Вільямс від «Тресі і Вільямс» чекає на вас, сер. Він прийшов розрахуватися за Ікс, Ігрек, Зет. Він попався з ними, сер, якщо пригадуєте.

— Так, пригадую. А яка на них розцінка сьогодні?

— Один вісімдесят п'ять, сер.

— Ну от і розрахуйтеся з ним за цією ціною.

— Пробачте, сер, — сказав Пібоді, хвилюючись, — я говорив з Вільямсом. Він ваш старий друг, містере Додсоне, а це ж ви скуповували всі Ікс, Ігрек, Зет. Мені здається, ви могли б, тобто… Можливо, ви не пам'ятаєте, що він продав їх вам по дев'яносто вісім. Якщо він розраховуватиметься за теперішньою ціною, йому доведеться втратити весь капітал і продати свій будинок.

Обличчя Додсона миттю змінилось — тепер воно виражало холодну жорстокість і невблаганну пожадливість. Душа цієї людини проглянула на хвилину, як виглядає іноді обличчя лиходія з вікна поважного буржуазного дому.

— Хай платить один вісімдесят п'ять, — сказав Додсон. — Болівару не знести двох.

Коловорот життя

Мировий суддя Бінаджа Віддеп сидів на ґанку суду і палив саморобну бузинову трубку. Кемберлендський гірський кряж, голубувато-сірий у вечірньому мареві, тягнувся до зеніту, закривши півнеба. Ряба чванлива курка прошкандибала «головним проспектом» селища, безглуздо квокчучи.

На дорозі почувся скрип коліс, заклуботіла хмарка пилу і з'явилася запряжена биком двоколка, а в ній — Ренсі Білбро зі своєю половиною. Двоколка зупинилася перед будинком суду, і подружжя вилізло з неї. Ренсі Білбро складався переважно з дубленої коричневої шкіри, увінчаної на висоті шести футів копицею жовтого волосся. Незворушний спокій рідних мовчазних гір одягав його, немов бронею. У зовнішності його дружини перш за все впадала в очі велика кількість ситцю, багато гострих кутів і сліди нюхального тютюну. Крізь усе це проглядав неспокій не зовсім усвідомлених бажань та глухий протест обдуреної молодості, яка не помічає, що вона вже минула.

Мировий суддя всунув ноги в черевики, з поваги до свого звання, і підвівся, щоб пропустити подружжя.

— Ми, ось, — сказала жінка, і голос її прозвучав, як гудіння вітру в гілках сосен, — хочемо розлучитись. — Вона подивилася на чоловіка, чи не угледів він якоїсь неясності, неточності, ухильності, упередженості або прагнення до особистої вигоди в тому, як вона виклала суть справи.

— Розлучитись, — повторив Ренсі, підкріплюючи свої слова урочистим кивком. — Ми, ось, не можемо ужитись, хоч ти трісни! У горах бо у нас глушина — самотньо, значить, живеться. Ну, коли чоловік або, наприклад, дружина стараються один для одного — ще нічого. А вже коли вона шипить, наче дика кішка, або сидить, настовбурчившись, як тая сова, людині несила жити з нею разом.

— Та коли він нероба і чумний, — без особливого запалу сказала жінка. — Валандається з різними поганцями, із самогонниками, а після спить цілісінький день, нахлебтавшись віскі, та