Читати книгу - "Мáліна"

Я знову стаю позад нього, як тоді. Він справді грає й напівпромовляє, напівспіває, чутно лише для мене:

Невдовзі ми попрощались, ідемо пішки додому, у темноті проходимо навіть крізь Штадтпарк, де кружляють гнітючі, чорні гігантські метелики й голосніше чути акорди в сяєві хворого місяця, у парку знову вино, яке п’єш очима, знову квітне біле латаття, що пливе по воді, мов човен, знову туга за домом і знову пародія, нікчемність і серенада перед вертанням додому.

Після довгої гарячої ванни зранку я помічаю, що мої шафи порожні, в комоді — також лише кілька колгот і бюстгальтер. На вішаку самотньо висить одна сукня, це сукня, яку подарував мені наостанок Маліна, і яку я не вдягаю ніколи, вона чорна, з поперечними смугами у верхній частині. У комоді лежить, загорнута в пластиковий пакет, ще одна чорна сукня, вона чорна вгорі, з кольоровими повздовжніми смугами в нижній частині, це стара сукня, в якій мене вперше побачив Іван. Я більше жодного разу не одягла її й берегла, мов реліквію. Що сталося у квартирі? Що Ліна зробила з усім моїм одягом та білизною? Неможливо ж було так багато віддати до пральні або до хімчистки. У задумі ходжу я з сукнею у руці, мене морозить. Перш ніж Маліна вийде з дому, я кажу: Прошу, заглянь до мене на якусь мить, тут сталося щось неймовірне.

Маліна заходить до мене з горнятком чаю в руці, він поспішає, п’є малими ковтками чай і запитує: Що трапилося? Перед ним одягаю через голову сукню й починаю прискорено дихати, я задихаюсь, я не в стані вимовити жодного звуку. Це ж оця сукня, справа саме в цій сукні, раптом мені стає зрозуміло, чому я ніколи її не могла носити. Хіба ти не бачиш, мені надто гаряче в оцій сукні, у ній можна розплавитись, ця вовна занадто тепла, невже тут немає жодної іншої сукні! Маліна каже: Як на мене, вона пасує тобі, ти добре в ній виглядаєш, якщо тобі справді важливо знати про це мою думку, вона тобі надзвичайно пасує.

Маліна випив чай, я чую ще, як він ходить туди-сюди по квартирі, робить декілька звиклих кроків, шукає плаща від дощу, ключі, кілька книг та папери. Я повертаюсь до ванни й дивлюся у дзеркало, сукня похрускує, від неї у мене аж до зап’ясть червоніє шкіра, це жахливо, це надто жахливо, у цю сукню, напевно, вплетена якась пекельна нитка. Вона стала для мене хітоном Несса[386], я не знаю, що сталося із цією сукнею. Я ніколи не хотіла її одягати, мала знати, чому.

І як довго живу я вже біля мертвого телефону? Тут і нова сукня не зможе втішити. Коли апарат пронизливо дзвонить, кличе, я, буває, встаю ще з надією, явно безглуздою, однак потім кажу: Алло? зміненим, нижчим голосом, бо на тому кінці завжди хтось, з ким саме зараз я не хочу або не можу вести розмови. Потім лягаю, мені хочеться вмерти. Однак сьогодні телефон знову дзвонить, сукня дере мені шкіру, я йду, пригнічена, до телефону, не змінюю голосу, але як добре, що я не змінила голосу, бо телефон оживає. Це Іван. Це й не могло бути інакше, це мав бути нарешті Іван. Після першої ж фрази Іван мене знову підніс увись, возвеличив, заспокоїв шкіру мою, я погоджуюсь з вдячністю, я кажу: так. Так, так, я мовила.

І на цей вечір я мушу позбутися Маліни, я його на щось підбиваю, врешті, він теж має мати обов’язки, не може весь час усім відмовляти, пообіцяв Куртові зайти до нього одного із вечорів найближчих, сьогодні Курт особливо зрадів би, він хотів би йому показати нові малюнки, і Ванчури прийдуть до Курта, вже хоч би з цієї причини він має туди піти, бо коли Ванчура п’є, то так просто все не скінчиться, і без нього, без Маліни, вони знову витягнуть на поверхню старі суперечки. За це обіцяю Маліні піти разом з ним одного із вечорів найближчих до Йорданів, бо ми не можемо відмовляти їм далі, Лео Йордана ми маємо відвідувати двічі на рік. Маліна не створює труднощів, він розуміє відразу, що сьогоднішній вечір він має провести у Свободи. Я ж бо завжди маю рацію. Якщо б я про це не подумала, то Маліна просто забув би. Він по-справжньому радий, що має мене, він ніколи не залишає будинку без вдячного погляду, і я промовляю до нього якомога ніжніше: Вибач мені цю історію з сукнею, сьогодні маю велике бажання її одягнути, усе залежить від мого настрою! Як це вдається тобі завжди підібрати так вдало, звідки ти знаєш розміри? Тисячу разів дякую тобі за цю сукню!

До восьмої я читаю книжку. Бо вечеря готова, я вже намалювалася й зачесалася. «Даремно вдавати байдужість при спогляданні таких досліджень, предмет яких не може бути байдужим людській природі.»[387]

На це я наткнулася у той час, коли рішуче намагалася побороти вроджені людині ідеї. Намагаюся пригадати, бо всіх книжок вже не маю, хто займався сенсом моралі, Гатчесон[388], а чи Шефтсбері[389], однак сьогодні я втратила орієнтацію, хоча й отримала summa cum laude[390], та маю завжди такий вигляд, нібито провалилася. Палатальність мови. Я ще знаю слова, які вже багато років іржавіють на моїм язиці, і дуже добре знаю слова, які щодня тануть на ньому, або ті, які проковтнути, або ж вимовити я майже не в змозі. Це, властиво, не були самі речі, які я з часом усе менше могла купувати чи бачити, це були їхні назви слова, яких я не в стані була більше чути. Двадцять дека телятини. Як можна це вимовити? І не тому, що моє ставлення до телят — особливе. Або ж виноград, півкіло. Парне молоко. Шкіряний пасок. Усе зі шкіри. Яка-небудь монета, хоча б навіть шилінґ, не порушує для мене проблеми грошового обігу, девальвації або покриття у золоті, я лиш раптом відчуваю у роті шилінґ, легкий, холодний, круглий, цей шилінґ заважає мені, його хочеться виплюнути.

Іван ще лежить на ліжку, він має такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачила. Він напружено розмірковує, виглядає на те, що нікуди не поспішає, раптом він має час, щоб тут спокійно лежати, і я схиляюсь над ним, з руками, схрещеними на грудях, однак потім