Читати книгу - "Дім дивних дітей"

class="p1">— Джейкобе?

Я обернувся і побачив на порозі батька — з осоловілими очима, скуйовдженим волоссям, у сорочці та джинсах, заляпаних багнюкою.

— Привіт, татку.

— Я хочу поставити тобі просте й пряме запитання, — сказав він, — на яке хотів би почути просту й пряму відповідь. Де ти був минулої ночі? — Я побачив, що йому важко тримати себе в руках.

Я вирішив, що годі вже брехати.

— Та все в нормі, татку. Я був у своїх друзів.

Мені здалося, що поруч зі мною вибухнула граната.

— УСІ ТВОЇ ДРУЗІ ВИГАДАНІ! — заволав батько, мало не посинівши від злості, і швидко підійшов до мене. — Дуже жаль, що ми з матір’ю послухалися отого схибленого психіатра і привезли тебе сюди, бо ця поїздка обернулася повною катастрофою! Останнім часом ти тільки й робив, що брехав мені! А тепер іди до себе і збирай манатки. Ми вирушаємо наступним поромом!

— Стривай, татку…

— А коли ми повернемося додому, ти сидітимеш під замком, аж поки ми не знайдемо тобі нового психіатра, а не повного ідіота, як лікар Голан!

— Батьку!

Промайнула думка про те, що мені, можливо, доведеться навіть тікати від нього. Я уявив собі, як він силоміць тримає мене, гукаючи про допомогу, а потім завантажує мене на пором у кайданках та гамівній сорочці.

— Я з тобою не поїду, — сказав я.

Його очі звузилися, і він нахилив голову, наче не розчув. Я повторив те, що сказав, як раптом у двері хтось постукав.

— Забирайтеся геть! — вигукнув батько.

Та стук повторився, і цього разу більш настійливо. Він кинувся до дверей, рвучко розчинив їх — і на сходовому майданчику я побачив Емму з кулькою блакитного вогню на долоні. Поруч із нею стояла Оливія.

— Привіт, — сказала Оливка. — Ми прийшли побачитися з Джейкобом.

Батько ошелешено витріщився на них.

— Що це за…

Дівчата протиснулися повз нього до кімнати.

— Що ви тут робите? — засичав я на них.

— Та ми хотіли лише познайомитися, — відповіла Емма, сліпуче всміхаючись моєму батьку. — Останнім часом ми досить близько познайомилися з вашим сином і тому визнали за доречне прийти до вас із дружнім візитом.

— Гаразд, — сказав батько, зиркаючи то на Емму, то на Оливію.

— Він і справді дуже гарний хлопець, — продовжила Оливка. — Такий хоробрий!

— І вродливий! — додала Емма, підморгнувши мені. І, немов іграшку, перекотила кульку вогню з долоні на долоню. Батько витріщився на неї, мов заворожений.

— Т-т-т-ак, — погодився батько. — Безперечно, Джейкоб — гарний хлопець.

— Ви не проти, якщо я зніму черевики? — спиталася Оливка і, не чекаючи відповіді, зняла їх — і вмить злетіла під стелю. — Дякую. Тут мені значно зручніше.

— Це мої приятельки, татку. Ті, про яких я тобі розповідав. Знайомся: це Емма, а під стелею — Оливка.

Він гойднувся і відступив на крок.

— Мабуть, я ще не прокинувся, — розгублено мовив він. — І недивно, бо я так стомився…

З підлоги піднялося крісло і підпливло до нього, супроводжуване чимось вправно замотаним у медичний бинт.

— Ну то присядьте, будь ласка, — сказав Мілард.

— Гаразд, — відповів батько і сів.

— А ти що тут робиш? — спитав я Міларда. — Ти ж маєш лежати й одужувати.

— Та так, випадково опинився поблизу. — Він підняв угору сучасного вигляду пляшечку з пігулками. — Мушу сказати, в майбутньому навчилися виробляти просто чудові знеболювальні таблетки!

— Татку, знайомся, це Мілард, — сказав я. — Ти його не бачиш, бо він невидимий.

— Приємно познайомитися.

— Аналогічно, — відповів Мілард.

Я підійшов до батька і став навколішки біля стільця, на якому він сидів. Його голова злегка сіпнулася.

— Я їду, татку. Певний час ми не бачитимемося.

— Невже? І куди ж це ти їдеш?

— У подорож.

— У подорож, — повторив батько. — І коли ж ти повернешся?

— Сам не знаю.

Він похитав головою.

— Точнісінько, як твій дідо. — Мілард налив у склянку води із крана і приніс йому, а батько простягнув руку і, як нічого не було, взяв її так, наче летючі склянки з водою — то є цілком буденна річ. Мені здалося, що він і справді гадав, що все це йому сниться. — Що ж, добраніч, — сказав він і підвівся, притримуючись за стілець, а тоді почвалав до своєї спальні. Зупинившись на порозі, він обернувся і поглянув на мене.

— Джейку!

— Слухаю, татку.

— Будь обережним, добре?

Я кивнув. Він зачинив двері. І через кілька секунд я почув, як його тіло гепнулося на ліжко.

Я сів і потер руками обличчя, не знаючи, що й гадати.

— Ну як, ми допомогли тобі? — спитала Оливка, висячи під стелею.

— Навіть не знаю, — відповів я. — Мабуть, ні. Згодом він прокинеться і подумає, що всі ви йому наснилися.

— Можеш написати йому листа, — запропонував Мілард. — Напиши йому все, що захочеш, — однаково він не зможе нас наздогнати.

— Та я вже написав листа. Але це не доказ.

— Ага, — мовив Мілард. — Тепер я зрозумів твою проблему.

— Мені б твою проблему, — сказала Оливка. — От якби й мої батьки любили мене настільки, що стривожилися б, коли я пішла з дому!

Емма стала навшпиньки і потиснула Оливії руку. А потім сказала:

— Я можу надати доказ.

З невеличкої торбочки, що висіла на паску її плаття, вона видобула знімок і подала його мені. На тому фото Емма була разом із моїм дідом, коли він був ще молодим. Вся її увага була прикута до нього, а він думав про щось інше. То був сумний і прекрасний знімок, і в ньому відобразилася маленька дещиця того, що я знав про їхні стосунки.

Шановний Франкліне!

Мені було надзвичайно приємно зустрітися з вами. На цьому фото я та ваш батько; воно зроблене тоді, коли він тут жив. Гадаю, цього вистачить, щоби переконати вас, що я й досі жива, а історії Джейкоба — не вигадка.

Деякий час Джейкоб подорожуватиме зі мною та моїми друзями. Ми турбуватимемося про безпеку одне одного, як ніхто. Колись, коли небезпека минеться, він повернеться до вас — даю